13

Розділ 13

   Сьогодні день мого весілля. Для кожної дівчини це один із найважливіших днів у житті, але тільки не для мене. Для мене це не більше ніж формальність, угода, шлюб без любові, виключно заради нашої дитини. Єдине почуття, яке тут доречне, — це неприязнь. Але мені нічого втрачати: у мене й так нікого немає, крім Лізи та бабусі.

Рівно о другій годині, тримаючи доньку за руку, я присягалася у вірності чоловікові, якого майже не знала. Вірність, яка тепер юридично зв’язала мене з Алексом Фроловим.

Для нас із Лізою були підготовлені дві однакові сукні ніжно-персикового кольору. Наші зачіски теж зробили однаковими: легкі локони, закріплені ззаду елегантною шпилькою. Ліза виглядала, як маленька принцеса, і це трохи заспокоювало мене.

Алекс, у чорному костюмі, з-під якого виглядала світло-блакитна сорочка, виглядав бездоганно. Його впевнена постава й холодний спокій лише підкреслювали, що він звик тримати все під контролем. Стоячи поруч із ним, я ловила захоплені погляди гостей. Ми дійсно виглядали ідеальною парою. Тільки я знала, що це лише гарна картинка.

Церемонія проходила для мене, як у тумані. Я не слухала, що говорив священик, не зважала на гостей і навіть на теплий погляд Алекса. Я зрозуміла, що все закінчилося, лише коли почула слова:
— Тепер ви — чоловік і дружина.

Алекс нахилився й ніжно поцілував мене. Його губи торкнулися моїх, і на якусь мить мені здалося, що це справжнє, але одразу згадала, що це лише частина вистави.

Відірвавшись від мене, він узяв мене за руку і повів до гостей. Усмішки, тости, фотографії — усе це було наче на автопілоті. Від потреби посміхатися мені вже боліли щоки, але я не дозволяла собі зупинитися. У цей вечір я мала зіграти роль щасливої дружини.

Моя бабуся Ніна, схоже, знайшла спільну мову з Мариною Андріївною. Вони весь вечір були поряд, про щось перешіптуючись. Якщо не знати правдивої історії, то можна було б сміливо сказати, що це ідеальне весілля.

— Додому доїдемо за двадцять хвилин, — сповістив Алекс, обернувшись до мене. Його посмішка була спокійною, навіть теплою.

Я кивнула, дивлячись у вікно. За ним миготіли дерева й автомобілі. На колінах у мене солодко дрімала Ліза. Напевно, моя дівчинка втомилася від усіх цих емоцій.

Бабуся Ніна відмовилася їхати з нами, мотивуючи свою відмову тим, що хоче нарешті трохи відпочити. Її жарти мене заспокоїли.

— Ти не втомилася? — раптом стривожено запитав Алекс, коли ми під’їхали до його дому.

— Ні, все гаразд, — сухо відповіла я.

— Ви з Лізою молодці. Наша дівчинка трималася до останнього.

— О, так, — коротко відповіла я, намагаючись не показати свій внутрішній дискомфорт.

Будинок Алекса вже стояв перед нами, темні вікна підсвічувалися теплим світлом. Мене охоплювало незрозуміле почуття: це тепер мій дім? Чи я тут просто гість?

— От ми й вдома, люба, — Алекс м’яко торкнувся моєї руки, змушуючи виринути з думок. — Ти чуєш мене, Насть? Ми приїхали!

Я лише кивнула, намагаючись залишатися спокійною. Ми домовилися про все заздалегідь: у нас із Лізою будуть окремі кімнати, і Алекс не смітиме приходити до мене без дозволу. Це була моя умова, і я сподівалася, що він її дотримається.

— Звикай, відпочивай та набирайся сил, — додав Алекс, коли ми зайшли всередину.

Ліза прокинулася, ще сонна, але радісна. Катя, завжди уважна, повела її на кухню випити теплого молока.

— Я нічого тобі не повинна, — холодно сказала я, схрестивши руки на грудях. — Ти змусив мене переїхати сюди, але не думай, що я буду безправною служницею, виконуючи всі твої накази.

Алекс примружив очі, але залишався спокійним.

— Мені не подобається твій тон і твої слова, але зараз не час для суперечок. Ходімо, я покажу вам ваші кімнати.

Він жестом запросив мене слідувати за ним. Ми піднялися на другий поверх. Відкривши двері, Алекс пропустив мене вперед.

У кімнаті мене вразило її оздоблення. Посередині стояло велике ліжко, застелене ніжно-бірюзовим покривалом. У кутку було величезне дзеркало, а біля стіни стояв туалетний столик із вазою свіжих квітів. Тут явно готувалися до мого приїзду.

Я мимоволі зітхнула й, забувши про свою обіцянку триматися відсторонено, ледь помітно посміхнулася.

— Дякую, — сказала я тихо. — Мені все подобається.

У цей момент у двері постукали.

— Заходьте, — відповів Алекс.

До кімнати увійшла жінка середніх років, із добрим обличчям і впевненою поставою.

— Це моя домоправителька Домініка, — представив її Алекс.

— Рада знайомству, Анастасіє, — привітно сказала жінка.

— Давайте просто Настя, — запропонувала я. — Так буде зручніше нам обом.

— Домініко, розпакуйте Настині речі, — попросив Алекс. — А ми поки оглянемо кімнату Лізи.

Ми знайшли Лізу, яка весело щебетала з Катею, і разом попрямували до її нової дитячої кімнати. Вона була розташована між моєю та Алексовою спальнями.

— Я буду тут спати? Це моя кімната? — збуджено запитала Ліза, розглядаючи простору кімнату з великим ліжечком, іграшками й кольоровими шпалерами.

— Так, принцесо, — відповів Алекс, присівши перед нею. — А мама з татом завжди будуть поряд. У моїй і маминій кімнатах є двері, які ведуть до тебе.

— А можна їх не закривати?

— Звичайно, можна, — погодився він.

Ліза взяла мене за руку й задоволено посміхнулася.

— Мам, скажи, що мені пощастило з татом?

Я на мить замовкла. Що можна відповісти, коли дитина говорить правду, хоч ти цього й не хочеш визнавати?

— Лізок, це означає, що тобі все подобається? — запитав Алекс, переводячи розмову.

— Так, татусю! — щасливо промовила Ліза, її очі сяяли.

— Моя принцеса зовсім не виглядає втомленою, а от мамі потрібно відпочити, — сказав Алекс, повертаючись до мене. — Настю, якщо хочеш, я вкладу Лізу спати, а ти тим часом можеш прийняти душ.

— Дякую за турботу, але я й сама впораюся, — сухо відповіла я, не бажаючи демонструвати вдячність.