12

Розділ 12

— Привіт! Ти моя бабуся? А-а-а, як тебе звати? — щебетала Ліза, широко розплющивши свої допитливі оченята.

— Так, сонечко, я твоя бабуся Марина, — відповіла жінка, посміхаючись так, ніби мала перед собою справжній скарб. — Ти така мила дівчинка. Можна тебе обійняти?

Не встигла вона закінчити речення, як Ліза вже обійняла її, міцно притиснувшись до грудей нової бабусі.

— Мамо, познайомся, це Настя, — спокійно додав Алекс, повертаючись у мій бік. — Мама Лізи та моя майбутня дружина.

— Марина Андріївна, — сухо представилася жінка, простягнувши мені руку.

Я чемно потиснула її, хоча напруга між нами була відчутною. Її холодний погляд буквально пронизував мене, а підняті брови чітко демонстрували, що вона не схвалює мого існування у своєму світі. Мені навіть здалося, що ця зовнішня ввічливість — лише маска, а під нею приховані сотні запитань і звинувачень.

— Прошу всіх до столу, — додала вона, не витрачаючи часу на зайві слова.

Взявши Лізу за руку, Марина Андріївна повела її до їдальні. Їхня розмова лунала весело й безтурботно, а Ліза весь час сміялася, радісно відповідаючи на запитання. Я йшла позаду, спостерігаючи за цією сценою, і намагалася приховати свої почуття. Добре, що хоча б Ліза зустріла тут тепло і любов. Якби її відштовхнули, я не змогла б цього витримати.

Алекс увесь час тримався поруч, ніби відчуваючи мій внутрішній дискомфорт. Напевно, він уже обговорив зі своєю матір’ю наше «нове» життя. Його впевненість і спокій змушували мене ще більше нервувати.

Коли ми увійшли до їдальні, мої відчуття напруження тільки посилилися. Великий стіл був бездоганно накритий, навколо метушилася прислуга, а кожна деталь у кімнаті виглядала як із журналу про розкішне життя. Це не був дім, а скоріше музей, у якому все повинно залишатися на своїх місцях.

— Сідайте, будь ласка, — ввічливо запропонувала Марина Андріївна, не забувши кинути погляд у мій бік, який я зчитала як «стеж за своєю поведінкою».

Ліза сіла поруч із бабусею, і вони продовжили весело розмовляти. Алекс обрав місце навпроти мене, а я відчула, як у мене знову стискається грудна клітка.

— Ти чудово впоралася, — тихо сказав він, нахилившись до мене. — Не переймайся, все буде добре.

Я кивнула, хоча всередині мене закипало від його спокою. Добре? Для кого добре? Мені здавалося, що моє життя перевернулося догори дриґом, а Алекс навіть не усвідомлював, наскільки важко мені зараз було тримати себе в руках.

Ця вечеря обіцяла бути довгою.

Анастасіє, може, розповісте мені, як так сталося, що ми нічого не знали про Лізу? — голос Марини Андріївни звучав холодно, але водночас чітко та вимогливо.

Я зустріла її прямий погляд, зробила глибокий вдих і вирішила не вигадувати нових пояснень.

— Якби не випадкова зустріч з Алексом, ви б і не дізналися. Я не планувала вам розповідати. У нас із вашим сином не було довготривалих стосунків, лише одна… коротка зустріч, — чесно відповіла я, намагаючись приховати внутрішнє напруження.

— Ви… настільки легковажна, що зачали дитину від незнайомого чоловіка? — її слова були схожі на ляпас, від якого я ледь стрималася, щоб не заперечити у грубій формі.

— Мамо, — втрутився Алекс, його голос звучав твердо, навіть різко. — Те, що сталося чи зараз відбувається між мною і Настею, тебе не стосується. Вона чудова мати, і я цього не дозволю заперечувати.

— Я не хотіла нікого образити, сину, — жінка подивилася на нього, але в її погляді було більше невдоволення, ніж вибачення. — Просто мене дивує поведінка твоєї майбутньої дружини. Якщо у неї за плечима… сумнівне минуле, це може погано сказатися на твоїй кар’єрі.

— Мамо, — Алекс підвищив голос, його терпіння, схоже, закінчувалося. — Настя — вчитель історії. У неї бездоганна репутація в школі. Її обожнюють діти й їхні батьки.

Я здивовано подивилася на нього. Схоже, він дійсно когось змусив «покопатися» в моєму житті, щоб так упевнено говорити.

— Вибачте, Анастасіє, якщо я вас образила, — промовила Марина Андріївна, але її голос залишався холодним. — Як мати, ви маєте мене зрозуміти: я просто хвилююся за свого сина. Але якщо ви одружуєтеся, я змушена прийняти цей шлюб заради Лізи.

— Для мене все могло залишитися, як є, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — На одруженні наполіг ваш син.

— І правильно зробив, — майже одразу кинула вона. — Діти мають рости у повноцінних сім’ях.

Решта вечора минула в постійних перепалках між мною і Мариною Андріївною. Її манери були бездоганні, але кожне слово — мов удар. Ліза тим часом пішла з Катею, дівчиною, яка працює прибиральницею, оглядати будинок. Усі теми, які зачіпала Марина Андріївна, були спрямовані на те, щоб підкреслити, наскільки я далека від її стандартів. Зрештою, вона зіслалася на головний біль і пішла відпочивати.

— Настю, — звернувся Алекс, коли ми залишилися наодинці. — Не ображайся на маму, будь ласка. Їй потрібен час, щоб звикнути до вас. Хоча наша Ліза з першого погляду заполонила її серце.

— Я не ображаюся, — сухо відповіла я. — Думаю, мені б теж було цікаво, чому мій син одружується бозна-з ким.

Алекс зітхнув, але не вступав у суперечку.

— У суботу наше весілля, — спокійно продовжив він. — І оскільки ти не хочеш брати участь у підготовці, ставлю тебе перед фактом: зранку вас із Лізою і Ніною Павлівною забере мій водій. Стиліст попрацює над вашим образом, а потім вас доставлять на церемонію.

— Будуть ще якісь накази чи вистачить цих? — різко запитала я, перехиливши голову.

— Настю, я не наказую, а прошу, — відповів він, підходячи ближче. — І, будь ласка, не змушуй мене показувати різницю між першим і другим.

— Ти погрожуєш мені?

— Ні, просто намагаюся пояснити. У цій ситуації не ти одна жертва. Для всіх, кому це цікаво, ми знайомі давно. У нас був короткий роман, ми розійшлися, але зрозуміли, що наші почуття нікуди не зникли, і в нас є донька, яку ми обоє любимо.

— Навіщо обманювати людей? — запитала я, відчуваючи, як роздратування бере гору.