9

Розділ 9

Провівши уроки, я мала подзвонити Алексу, щоб домовитися про зустріч. Але мені зовсім не хотілося цього робити. Моє єдине бажання було зупинити час, а краще – повернути його назад.

Я подзвонила Ліні й запитала, чи не хотіла б вона зустрітися. Найкраща подруга одразу помітила щось недобре й почала розпитувати:
— Що з твоїм голосом?

Ми так давно знаємо одна одну, що розуміємо все з пів слова. Домовилися, що за хвилин двадцять я буду у неї.

— Привіт, люба. Проходь! Що трапилося? Чому ти така схвильована?

Зайшовши до Ліниної квартири, я одразу попрямувала на кухню. Сівши на стілець, втомлено притулила голову до стіни.

— Настю, що з тобою? Ти сама на себе не схожа. Щось сталося? — спитала Ліна, турботливо нахилившись до мене.

— З’явився батько... Лізи, — тихо відповіла я.

— Хто з’явився?

— Алекс Фролов!

— Як він тебе знайшов? Звідки дізнався про Лізу?

— Це сталося випадково. Тепер він хоче бачитися з Лізою. Заявляє про свої права…

Ліна задумливо дивилася на мене. Після кількох секунд мовчання вона промовила:
— Настю, не ображайся, але це... нормально. Уяви себе на його місці. У тебе є дитина, але ти чотири роки нічого про неї не знала. І ось тепер, коли ти хочеш проявити любов і піклування, тобі не дають такої можливості. Не заважай їхньому спілкуванню. Повір, кожній дитині потрібні і тато, і мама. Як би ти не старалася, ти не зможеш замінити Лізі батька.

Я мовчала, нервово зім’явши в руках край своєї кофти.

— Ліно, я все розумію. Але зрозумій і мене. Алекс для нас із Лізою — чужа людина. У мене з ним навіть роману не було. Я не знаю, як і про що з ним говорити.

— Настю, зараз йдеться про Лізу, а не про тебе, — тихо, але твердо відповіла Ліна.

Я зітхнула, опустивши голову.
— Ти, як завжди, права. Зараз зателефоную йому й домовлюся про зустріч.

— Дзвони. Я не заважатиму. Піду переодягнуся.

Алекс призначив зустріч у ресторані GRAND PIANO. Пояснювати йому, що я не звикла обідати на березі Дніпра, не було жодного бажання. Та й навряд чи ситий голодного зрозуміє. Тож я швидко зібралася й вирушила на зустріч.

Що ж, цікаво, що такого важливого він хоче мені сказати?

— Невже ми не могли зустрітися в іншому місці? Наприклад, у парку, або...

— І тобі привіт, — перебив мене Алекс із легкою усмішкою. — Ти своїх учнів та їхніх батьків теж так зустрічаєш? Якщо так, то я їм не заздрю.

— Перейдімо одразу до справи, — холодно відповіла я, намагаючись не піддаватися його тону.

— Знаєш, мені не вдалося пообідати, тому зараз я дуже голодний. Давай пообідаємо разом і заодно поговоримо.

— Ходімо вже, — буркнула я, чудово розуміючи, що він не відступиться.

Ми сіли на терасі, на свіжому повітрі. Як я і передбачала, ціни тут виявилися просто космічними. Я замовила собі лише склянку води, яка, до речі, коштувала стільки ж, скільки повноцінний обід у шкільній їдальні. Шикувати мені зараз було ніяк.

— Чому ти нічого не замовила? Тут дуже смачні морепродукти. Спробуй хоч щось, — поцікавився Алекс, підкликавши офіціанта.

— Я зараз на дієті, тож обійдуся водою, — відповіла я дурнуватою фразою, ніби модель з рекламного ролика.

Алекс схилив голову й довгим поглядом оглянув мене. Його обличчя не виражало жодних емоцій, але блиск в очах змусив мене занервувати.

— Думаю, тобі немає про що хвилюватися, — сказав він тихо. — Ти виглядаєш просто чудово.

— Хіба ми прийшли сюди обговорювати мій зовнішній вигляд? — різко обірвала я.

— Замов хоч легкий салат. Будь ласка, — попросив він із несподіваною лагідністю.

Наші погляди зустрілися, і мені здалося, що напруга у повітрі досягла критичної точки.

— Ти хотів поговорити про Лізу. Що саме тебе цікавить?

— Я зовсім випадково дізнався, що у мене є донька. І ця новина... Вона зробила мене щасливим. Але я хочу знати: чому саме я? В чому моя особливість? На що ти покладалася, обираючи мене батьком своєї дитини?

— У тебе немає жодного права ставити такі запитання. Але якщо вже так сталося, що ти про все дізнався, я не буду проти ваших зустрічей із Лізою. Ми складемо графік, домовимося, і ви...

— Тобто я буду батьком вихідного дня? — Алекс нахмурився. — Настю, я вже пропустив чотири роки її життя. Не бачив, як у неї з’явився перший зуб, як вона зробила перші кроки, як сказала перше слово. Так не буде, Настю. Ліза має жити у повноцінній сім’ї.

— Ти на що натякаєш? — обурилася я. — Моя донька має все, що потрібно. Я роблю для неї все, щоб вона почувалася, як інші діти.

— У цьому я не сумніваюся. Ти чудова мати. Але я хочу для Лізи більшого.

— І я не проти.

— Настю, я хочу сказати, що заради нашої доньки ми маємо одружитися.

— Що? — здивовано перепитала я, відчуваючи, як серце шалено застукало.

— Ми маємо одружитися заради Лізи. Вона повинна відчувати, що її люблять і хочуть.

— Цього не буде! Я проти!

— Якщо ти не погодишся, — Алекс змінив тон, його голос став холодним і рішучим, — мені доведеться звернутися до суду. Він вирішуватиме, хто має право на опіку над Лізою.

— Замовкни, негіднику! — вибухнула я. — Я дала тобі можливість спілкуватися з донькою, а ти...

— Я лише хочу, щоб Ліза росла в повноцінній сім’ї. Настю, подумай і прийми правильне рішення, — твердо сказав Алекс, завершуючи розмову.

Я мовчала, відчуваючи, як хвиля злості й розпачу охоплює мене. Що ж, схоже, ця зустріч лише розпочинає нашу війну.

Цікаво, він усе це серйозно каже? Його слова здавалися настільки абсурдними, що я ледь стримувала себе, щоб не розсміятися. Але сміятися хотілося від нервів. Може, мені проконсультуватися з адвокатом? Одна тільки думка про те, що Алекс може претендувати на опіку над Лізою, зводила мене з розуму. Я не буду панікувати. Треба все добре обдумати. Але одне я знала точно: одружуватися з Алексом – це останнє, на що я готова. Так, у нас є донька, але ми чужі одне одному люди.