8

Розділ 8

Ідучи парком із лялькою в руках, я майже сміявся з себе. Посмішка сама розпливалася на обличчі, і це було так дивно — у мені боролися десятки почуттів одночасно. Хто б міг подумати, що я, Алекс Фролов, звиклий до ділових переговорів і серйозних угод, тремтітиму перед зустріччю… з маленькою дівчинкою. Але це не просто дівчинка. Це моя рідна донька. Моя плоть і кров.

Хоча слово "нервувати" навіть близько не передає тієї бурі, яка вирувала в мені. У руках я тримав подарунок, вибраний з таким трепетом, ніби від нього залежала моя доля. Купити ляльку? Конструктор? Щось для малювання? Я взяв ляльку, але тепер не був упевнений у своєму виборі. Чи сподобається їй? Чи прийме вона мене?

Йдучи парковою алеєю, я почув дзвінкий сміх. Він миттєво зупинив мене. Серце стрибнуло в грудях. Я повернув голову й побачив їх — Настю та Лізу. Настя тримала в руках хліб, а поруч підстрибувала моя дівчинка. Її кучері розвівалися в повітрі, а на обличчі світилася безмежна радість. Раптом Настя схопила Лізу на руки й закружляла. Ліза розсипалася таким щирим, таким дзвінким сміхом, що він проникнув просто в моє серце.

Мої дівчатка. Вони виглядали такими щасливими, такими безтурботними. Це було ідеальне поєднання гармонії й тепла, яке я міг тільки уявити. І в той самий момент мене охопило неймовірне почуття провини. Я пропустив стільки всього. Моменти, які вони переживали разом, стали для них незабутніми, а для мене — втраченими. Я не бачив перший крок Лізи. Я не чув її перше слово. Я не тримав її на руках, коли вона плакала.

У горлі стало тісно, ніби хтось стиснув його невидимою рукою. А в очах з’явився дивний пісок, якого ніколи раніше не було. Я відчував, що пропустив щось найважливіше в житті, щось, що ніяк не можна повернути.

Я не знаю, скільки стояв і дивився на них. Для мене час ніби зупинився. Але ось Настя помітила мене. Вона перестала кружляти Лізу, поставила її на землю й кивнула в мій бік. Ліза повернула голову, подивилася на мене й зупинилася. Її очі, такі ясні й допитливі, були, здається, точно такими, як у мене в дитинстві.

І ось вона зробила крок у мій бік. Потім ще один. Я відчув, як серце вибухає в грудях.

— Привіт, дівчата, — чемно привітався Алекс, і я одразу помітила, як Ліза з цікавістю переключила на нього всю свою увагу.

— Мам, мам, поглянь, — захоплено скрикнула вона, показуючи на нього пальчиком. — Це дядько з будинку принцеси. Він прийшов до нас?

Я відчула, як серце стискається від хвилювання. Настав момент, якого я боялася, але уникнути його було неможливо.

— Лізонько, ми ж говорили з тобою вчора про твого тата, пам’ятаєш?

— Так, мамо, пам’ятаю, — кивнула вона, ледь схиливши голову набік.

Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками.

— Донечко, — тихо сказала я, намагаючись зберегти спокій. — Це і є твій тато. Хочеш підійти і привітатися?

Ліза серйозно глянула на мене, а потім усміхнулася.

— Привіт, тату! — сказала вона просто й невимушено, немов це була найзвичайніша зустріч. — А чому ти так довго був у джунглях?

Алекс здивовано всміхнувся й присів навпочіпки, опинившись на одному рівні з Лізою.

— Лізо, а чому ти думаєш, що я був у джунглях? — запитав він, лагідно дивлячись на неї.

— Бо мама сказала, що ти весь цей час жив там, і тому вона не могла тобі подзвонити чи написати листа, — з серйозним виглядом відповіла Ліза, розглядаючи його обличчя.

Алекс коротко глянув на мене, але в його очах не було докору. Тільки розуміння.

— Мама права, принцесо, — сказав він із усмішкою. — Але тепер я завжди буду поруч і більше нікуди не поїду без тебе. До речі, у мене для тебе є невеличкий подарунок. Ти ж любиш принцес?

— Так, дуже! — очі Лізи засяяли, коли Алекс простягнув їй коробку з лялькою-принцесою.

— Дякую, тату! — вигукнула вона, обіймаючи коробку й радісно сміючись. Вона почала розглядати подарунок із таким захопленням, що я одразу зрозуміла — Алекс вгадав.

Більше слів у нього не знайшлося. Він розкрив обійми, і Ліза без вагань поринула в них. Цей момент був настільки щирим і зворушливим, що у мене на очах виступили сльози.

Алекс, здається, намагався стримувати свої емоції, але врешті не зміг. Я бачила, як щось всередині нього ламається — страх, напруга, біль втрати минулих років. Він дивився на Лізу, наче на справжнє диво, і я зрозуміла, що для нього це дійсно було так.

— Дівчата, як ви дивитесь на те, щоб посидіти в кафе й з’їсти морозива? — нарешті озвався Алекс, коли трохи заспокоївся.

— Я хочу! Але потім ми ще погодуємо голубів? — спитала Ліза, вперто дивлячись на нього.

— Як скажеш, моя маленька принцесо, — відповів він, усміхаючись.

У кафе Алекс запитав, хто яке морозиво любить. Ліза, не вагаючись, оголосила, що її улюблене — полуничне, а я тихо додала, що обожнюю фісташкове.

Ми сиділи за столиком, і я дивилася, як Ліза розповідає Алексу про наше життя. Вона безтурботно ділилася спогадами: як ми їздили до бабусі, як годували голубів, як вона виграла змагання з малювання. Алекс слухав її з такою щирою зацікавленістю, що навіть я була вражена. Він справді хотів знати кожну деталь, ніби намагався заповнити всі прогалини, які виникли за ці роки.

— Тату, ти не забув, що ми ще маємо нагодувати голубів? — нагадала Ліза, коли Алекс попросив рахунок.

— Звісно, не забув, принцесо. Ходімо, вони вже, мабуть, зачекалися на нас, — сказав він і взяв її за руку.

Витягнувши гаманець, я хотіла заплатити за себе, але Алекс кинув на мене такий злий і владний погляд, що я одразу передумала. Заховала гаманець назад у сумку, хоча в іншій ситуації точно настояла б на своєму. Але зараз, перед Лізою, не хотілося влаштовувати сцену.

Ліза сміялася, знову кидаючи хліб голубам. Її дзвінкий сміх лунав так, ніби це найкращий день у її житті.

— Тату, правда весело? — вигукнула вона, озираючись на Алекса.

— О так, моя принцесо! — відповів він, і я побачила, як у його очах з'явилося щось нове. Тепло.