7

Розділ 7

Під’їхавши до дитячого садочку, я одразу побачила донечку Лізу. Вона залишилася сама з вихователькою. Ліза щось натхненно розповідала, розмахуючи ручками, а Ірина Миколаївна тихо сміялася, захоплена цією історією. Її очі сяяли, як і в моєї дівчинки. Моя душа зігрілася від цього теплого моменту.

— Перепрошую за запізнення, — тихо сказала я, підходячи ближче.

Ліза, побачивши мене, радісно скрикнула:

— Мама!

Я пригорнула її до себе, вдихнувши знайомий аромат дитячих шампунів і ванілі.

— Як твій день, сонечко? Було весело?

— Мам, у садочку завжди весело, — відповіла вона, гордо випрямившись.

— А якщо ми трохи погуляємо в парку? — запитала я, навмисне роблячи загадковий вигляд, хоча наперед знала її реакцію.

— Ура! В парк! — Ліза підскочила від радості. — Давай візьмемо хліб, щоб нагодувати голубів.

— Чудова ідея! — я торкнулася її носика кінчиком пальця, і вона захихотіла.

Такі моменти — це мій острівець щастя. Коли поруч Ліза, весь світ стає теплішим, а всі негаразди відступають у тінь.

— А після парку заїдемо до бабусі Ніни, добре? Вона дуже сумує за тобою.

— Правда? Ну, тоді обов’язково заїдемо, — серйозно кивнула Ліза.

Я відчула, як всередині мене стискається серце. Попереду була непроста розмова, і я не знала, як до неї підступитися. Як сказати Лізі про її тата, якого вона ніколи не бачила? Чотири роки я була для всіх "сильною мамою", яка самостійно виховує доньку. А тепер Алекс вирішив з’явитися. Чому саме зараз, коли все, здавалося б, налагодилося?

Набравшись сміливості, я почала:

— Лізонько, ми з тобою ніколи не говорили про твого тата, — почала я обережно, відчуваючи, як всередині все стискається. — Розумієш, він довго подорожував за кордоном. А тепер повернувся і дуже хоче познайомитися з тобою. Ти не проти?

Ліза підняла на мене свої ясні очі, наповнені дитячою допитливістю.

— А чому він не приїздив раніше? — запитала вона з легким докором. — Він не хотів мене побачити?

Моє серце стислося ще більше. Як пояснити їй? Як захистити її від болю?

— Просто він був дуже далеко, — промовила я, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно. — Туди не можна було подзвонити чи написати листа.

Ліза уважно слухала, і на її обличчі з’явилася хитринка.

— Мій тато жив у джунглях? Там немає інтернету, так?

Я усміхнулася через сльози, які мимоволі підступили до очей.

— Угу… саме там, доню.

— Ну добре… хай приходить, будемо знайомитися, — сказала вона нарешті, ніби це найпростіше рішення у світі.

Я ледь зітхнула з полегшенням.

— Тоді завтра після садочка підемо разом гуляти?

— Ура! Завтра прогулянка!

Після парку ми нарешті поїхали до лікарні. Бабуся Ніна вже чекала нас із нетерпінням, і я знала, що ці зустрічі також важливі для Лізи.

— Привіт, бабусю Ніно! Ти вже здорова? — весело запитала Ліза, сівши на край ліжка й торкнувшись бабусиної руки.

— Так, моя маленька принцесо, — усміхнулася бабуся, хоч у її очах ще залишалася втома. — Лікар обіцяє скоро відпустити мене додому, і ми знову будемо разом.

— А ти знаєш, що мій тато з джунглів повернувся?

Бабуся здивовано підняла брови й запитала:

— Звідки повернувся?

— Бабусю, я все поясню, але не при Лізі, — м’яко втрутилася я, перериваючи їхню розмову.

Бабуся перевела на мене свій проникливий погляд.

— Це правда, Настю? З’явився батько Лізи?

Я опустила очі, відчуваючи, як важко зізнаватися в цьому навіть їй.

— Так, бабусю. Це сталося зовсім несподівано. Він повернувся і тепер хоче познайомитися з нею.

— А що ти йому відповіла? — бабуся обережно запитала, придивляючись до мого обличчя.

— Я не знаю, що робити, — зітхнула я. — Він дуже впливовий і багатий чоловік. Я боюся, що якщо він захоче, то може забрати Лізу.

Бабуся похитала головою, намагаючись знайти правильні слова.

— Настю, я завжди тобі казала: люди у житті зустрічаються двічі. Але чому ти одразу не сказала йому про дитину? Він мав право знати.

Я відчула, як сльози навертаються на очі, але стрималася.

— Бабусю, ти нічого не знаєш про ту ніч. Це було випадковістю. Ми тоді навіть імен один одного не знали. Як я могла йому щось сказати?

Бабуся трохи нахилилася вперед, вдивляючись у мене.

— Він погрожує тобі?

— Ні, — я похитала головою. — Він просто хоче познайомитися з донькою.

— І що в цьому поганого? — здивувалася бабуся. — Хоче — нехай знайомиться. Це несправедливо, що ти приховала від нього Лізу.

— Я не приховувала її, — трохи різкіше відповіла я. — Коли Ліза народилася, Алекс навіть не жив в Україні. Що мені було робити? Бігти за ним до Лондона?

— Настю, — м’яко мовила бабуся. — Я думаю, що буде краще для всіх, якщо вони нарешті познайомляться. А далі життя саме розставить все на свої місця.

Я глибоко зітхнула, розуміючи, що бабуся права, але страх за Лізу ніяк не відпускав мене.

Повернувшись додому, я швидко переодягнула Лізу, викупала її, нагодувала й увімкнула її улюблений мультфільм про принцесу Софію. Коли її дзвінкий сміх лунав у кімнаті, я сіла на диван із візиткою Фролова в руках. Колись давно я таку порвала і викинула у смітник, думаючи, що більше ніколи не побачу його. Але доля мала свої плани.

Зібравши всю свою сміливість, я набрала номер. Кожен гудок здавався ударом по моєму серцю. Нарешті я почула знайомий голос.

— Слухаю, Настю. У тебе все добре? Вже доволі пізно.

— Вибач, що турбую. Просто… хотіла сказати, що завтра ти можеш зустрітися з Лізою. Після садочка ми будемо гуляти в парку. Це її улюблене місце. Вона обожнює годувати там голубів.

— Добре, — його голос звучав спокійно, але я вловила нотки хвилювання. — Ти все дуже розумно спланувала. Дякую тобі за допомогу.

— Але, Алекс, якщо ти хочеш бути в житті Лізи, нам потрібно домовитися. Вона ще зовсім дитина. Їй потрібна стабільність і безпека.

— Тут я з тобою цілком згоден, Настю. Не переживай, я ніколи не завдам їй болю.