6

Розділ 6 

Привівши Лізу до садочка, я присіла біля неї й міцно обійняла. Вона, відчувши мою ніжність, обвила своїми маленькими рученятами мою шию і тихо прошепотіла:

— Мама, я тебе дуже люблю.

Ці слова, сказані з таким дитячим щирим теплом, відразу заповнили моє серце радістю. Все-таки дитячі обійми — це найкраще, що може бути в світі. У цей момент весь мій день став значно легшим і я відчула, як моя душа розцвіла від її невимовної ласки.

— Веселого тобі дня, сонечко, — тихо промовила я, проводжаючи Лізу до дверей садочка.

Вона повернулася до мене своєю усмішкою, а потім, помахавши рукою, весело побігла до своїх друзів. Ліза завжди з нетерпінням чекає кожного нового дня в садочку, адже їй подобається гратися з іншими дітьми. А ще вона така фантазерка! Кожен раз вигадує нові неймовірні історії, які змушують мене посміхатися. Здається, її уява не має меж, і я часто дивуюсь, звідки в такій маленькій голові стільки чудових ідей.

— Тобі теж, мамусю. Не сумуй без мене! — сказала вона, вже не озираючись, й бігла до своїх подруг.

Я стояла на місці, дивлячись, як вона біжить до діток, і серце моє переповнювалося гордістю та любов'ю. Вона така самостійна і життєрадісна.

Повернувшись до свого автомобіля, я сіла за кермо і вирушила до школи. Слава Богу, сьогодні у мене всього два уроки, і після них я зможу навідатися до лікарні, щоб провідати бабусю. Вона вже трохи оговталася, але ще потребує уваги. Я відчувала, як моє серце наповнюється теплом від думки про зустріч з нею.

— Привіт, моя рідна, як ти почуваєшся?

— Я добре, а ти? Як на роботі, вдома все в порядку?

— Без тебе, як без рук, — відповідаю, хоч і намагаюся звучати оптимістично, але насправді відчуваю, що важко справлятися без  допомоги.

— Настю, виглядаєш втомленою. Все нормально?

— Та, все добре, просто не встигаю без тебе. Поки тебе немає, навіть учнів не беру. — Кажу це, хоч і розумію, що сама вже не впевнена в своїй здатності утримати все під контролем.

Не хочу зараз навантажувати її додатковими переживаннями. Коли вона почуватиметься краще, ми все обговоримо.

— Я б уже хотіла повернутися додому, але лікар каже, що поки не можна. — Бабуся говорить спокійно, але я відчуваю, як їй важко залишатися в лікарні.

— Відлежуйся скільки потрібно. Завтра я обов'язково до тебе зайду, Ліна пообіцяла приготувати щось смачненьке і теж провідати тебе. Можливо, ми всі разом заїдемо, — намагаюсь її заспокоїти, адже знаю, як їй не хочеться залишатися в лікарні.

Поцілувавши бабусю, я вирушаю додому. Дорога здається нескінченною, і я вже не можу дочекатися, коли потраплю в свою затишну квартиру. Але ще одна справа чекає — заїхати в супермаркет. У холодильнику — порожньо, а Ліза потребує правильного харчування. Я не можу дозволити, щоб дитина чекала на обід, поки я знайду час для приготування. Вона повинна отримати все необхідне вчасно, адже її здоров'я — це моє головне завдання. І хоча у мене часто не вистачає сил і часу на все, я не можу дозволити собі опускати руки.

Поки їду в супермаркет, знову думаю про бабусю. Вона терпить через свою хворобу, і я розумію, як їй важко. А я тут, з Лізою, з роботою і всіма справами. Здається, ще трохи, і я зламаюся під цим тягарем. Але треба триматися, для них. Для моєї маленької Лізи, для бабусі. Та й для себе, звісно.

Вернувшись додому, я швидко переодягнулася у старі шорти та футболку, щоб почати роботу. Спершу вирішила приготувати щось смачненьке для Лізи, а вже потім взятися за генеральне прибирання. Ретельно продумала, що сьогодні зварю борщ — це і смачно, і ситно, а Ліза точно буде рада. Поки закипала вода, я швидко почала наводити порядок у квартирі.

Це заняття завжди допомагало мені зібрати думки, відволіктися від переживань та заспокоїти нерви. Під час прибирання я намагалася не думати ні про що зайве, просто виконувала звичні справи, знаючи, що це допомагає зберегти спокій. Після того, як все було на своїх місцях, я швидко прийняла душ і збиралалася вирушити до садочка забирати Лізу.

Але ось коли я почала вже одягатися, не одразу почула дзвінок у двері через шум фена. Як тільки вимкнула його, я відчула, як по шкірі побігли мурашки. Це було несподівано, і серце затрепетало, наче я чекала якихось новин, але точно не такої. Коли я підійшла до дверей і подивилася у вічко, то побачила його — Фролова. Моя рука автоматично потягнулася до ланцюжка, але я не змогла відчинити двері.

— Хто ви і чого вам від мене треба? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно, але всередині все тряслося від хвилювання.

Я не знала, що робити і як поводитися. Те, що сталося тоді, сталося так швидко, і тепер я стояла перед ним, не знаючи, як далі будувати свою розмову.

— Настю, впусти мене. Нам треба поговорити. Це важливо, прошу не вдавай, що тебе немає вдома, — його голос був настільки твердым і впевненим, що я відчула, як серце пропустило кілька ударів.

— Я вас не знаю, тому і розмовляти з вами не буду. Забирайтеся звідси, або я викликаю поліцію, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині мене охопила паніка.

— Я і кроку не ступлю, поки ми не поговоримо про мою доньку, — почувся його холодний голос, і я помітила, як він став ще ближче.

— У тебе немає жодних доказів, що вона твоя, — намагалась залишатися впертою, хоча глибоко в душі відчувала, що цей чоловік може змінити все, що я намагалася будувати так довго.

— Не раджу тобі все ускладнювати! Поговорімо спокійно, без адвокатів, судів і поліції, — його тон був суворим, але в ньому не було й натяку на запитання чи прохання.

Я знала, що, скоріш за все, він не відступить, тому відкрила двері і побачила на порозі високого, красивого чоловіка. Одну руку він безтурботно засунув у кишеню штанів, а іншою опирався на двері, як хижак, який відчуває себе господарем ситуації. Мені хотілося закрити перед ним двері, але я знала, що це нічого не змінить. Тим більше, мені потрібно було йти забирати Лізу. Моя рука стиснулася в кулак, але я не дозволила собі показати страх. Потрібно було діяти спокійно і розважливо.