5

 Розділ 5

На дорогу за вказаною адресою я витратила майже годину і вже добряче спізнювалася. Зараз доведеться вибачатися не лише за Лізу, але й за запізнення. Хоч би все пройшло гладко, бо в таких місцях у багатих свої примхи. Коли нарешті навігатор сповістив: «Ви прибули до свого місця призначення», я видихнула з полегшенням. Ну, нарешті!

— Мамусю, поглянь, як тут красиво! Це замок принцеси? — запитала Ліза, захоплено дивлячись на величезну садибу.

— Не знаю, Лізок, можливо, тут і живе чиясь принцеса. Ходімо, сонечко, бо мама вже і так спізнилася, — відповіла я, намагаючись вкласти всі свої думки у коротку відповідь.

Стоячи перед будинком, з красивим газоном і не менш елегантними кущами троянд, я зрозуміла, що таку красу можна побачити лише в глянцевих журналах. Будинки такого типу можуть належати лише мільйонерам, і то не кожен день.

Розуміючи, що не варто затягувати час, я зробила кілька кроків до вхідних дверей з Лізою за собою. Постукавши три рази, повільно повернула ручку і відкрила двері. Іти далі не наважилася, лише запитала:

— Доброго дня! Чи є хто вдома?

Всередині було не менш красиво, ніж зовні. Мраморна плитка на підлозі, старовинні меблі, картини на стінах… усе це кричало про розкіш і багатство. Кожен предмет здавався ретельно обраним, щоб підкреслити статус і смак господарів. Тут була присутня атмосфера витонченості, яка змусила відчути себе трохи незручно серед усього цього блиску і розкоші.

Невідомо, що мене чекало всередині, але я вирішила тримати обличчя спокійним, бо переді мною була важлива зустріч.

— Точно замок принцеси, — з відкритим ротом, винесла вердикт донька.

— Не знаю, Лізок, але виглядає справді казково, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій.

— Невже в цьому домі нікому зустріти гостей? — промовила я тихо, дивлячись на величезні двері, які так і манили своїм виглядом.

— Доброго дня, дівчата, мене звати Алекс, а вас? — почувся мужній голос, і я завмерла.

Від одного імені почали закрадатися тривожні думки. І коли я подивилася на чоловіка, який стояв переді мною, мені стало неймовірно важко дихати. Це Алекс Фролов! Чоловік, з яким я... — це батько моєї дитини!

— З вами все гаразд? — запитав він, коли я, певно, затримала подих.

Схоже, він не впізнав мене. І це навіть добре! Чудово! Треба придумати, як піти звідси.

— Привіт, принцесо, як тебе звати? — усміхнувся Алекс, звертаючись до Лізи.

— Привіт, я Ліза! Мені п'ять, а це моя мама Анастасія Олегівна — вчитель історії, — відповіла моя маленька дівчинка з гордістю.

— Доню, ну хто ж тебе тягне за язик? — я ледве стримувала нервовий сміх.

— Значить, вона у тебе дуже розумна? — поцікавився Алекс, повернувшись до мене з цікавістю.

— Дуже, дуже розумна. Мама навіть вдома вчить дітей, — без тіні сумніву заявила Ліза.

Я ледве не впала від цього, адже не хотіла, щоб Ліза говорила про нашу діяльність з ким попало. Мені хотілося схопити її і, щодуху, вибігти з цього будинку.

— Вибачте, будь ласка, у нас з пані Мариною була призначена зустріч, але якщо її немає, то ми домовимося на інший раз. Всього доброго, — сказала я, швидко хапаючи Лізу за руку.

Повернувшись, я потягла її  до виходу, але раптом Алекс виступив мені на дорогу. Навис, як чорна хмара, і не давав проходу.

— Невже думала, що через п'ять років я не впізнаю тебе? — його слова вдарили, як холодний душ.

— Схоже, ви мене з кимось сплутали. Нам треба їхати, — я відвернулася, намагаючись залишити обличчя спокійним.

Швидко пішла до машини, але серце не переставало тріпотіти від страху. Відчуття ніби моєму життю загрожує небезпека, ніби я стою на порозі чогось незворотного.

— Прокляття, що за день такий ідіотський? — прошепотіла я, намагаючись заспокоїти себе, щоб не налякати Лізу.

Я дійсно не знала, що тепер робити. Якщо Алекс дійсно впізнав мене, і якщо він здогадався, що Ліза — його дочка, як це змінить все? Але навряд чи йому цікаві ми. Може, у нього є своя сім'я, і він просто не хоче мати нічого спільного з нами? Я не могла не панікувати. Як тільки ми поїхали, я намагалася заспокоїтися, але думки не переставали шкеребертати в голові.

З великим полегшенням я видихнула, коли ми дісталися нашої квартири. Годувала, купала і переодягала Лізу, наче на автопілоті. Від напруги й страху я ледве трималася на ногах, і це ледь не довело мене до нервового зриву. Вклавши доньку спати, я швидко переодяглася і лягла до ліжка, сподіваючись на сон, який, як завжди, обминув мене.

Якщо цей Алекс дійсно впізнав мене і здогадався, що Ліза його дитина, як я зможу це пояснити? І якщо він справді хоче з'ясувати правду?

 Може, я даремно панікую і він просто нас проігнорує? Може, у нього вже є сім'я і діти, і Ліза не має для нього значення? Але що робити, якщо він захоче з'ясувати все? Що сказати йому тоді?

Навіть якщо він і захоче з'ясувати правду, скажу, що Ліза не його донька. Але якщо у нього немає проблем із зором, то він ні на секунду не повірить мені. Вони з Лізою на одне лице, наче дві краплі води, навіть поза зовнішністю є щось незбагненне, що їх об'єднує — міміка, інтонація, манера рухатись. Це не може бути випадковістю.

А ще він багатий. Багатий і впливовий. Має зв'язки повсюди і може легко знищити будь-кого, хто буде стояти на його шляху. І я, звісно, не буду винятком. Якщо йому знадобиться, він не зупиниться ні перед чим. Моє життя може не мати значення для нього, якщо йому захочеться забрати Лізу. Але я мушу бути готовою до цього.

Ніхто не має права втручатися у наше з Лізою життя. Це моя донька. Тільки я маю право вирішувати, з ким вона повинна бути. Може варто проконсультуватися з адвокатом, щоб точно знати, де я стою в юридичному плані? Як далеко може зайти Алекс, якщо захоче забрати у мене Лізу? Що мені робити, якщо він почне тиснути на мене? Якщо він вирішить, що хоче бачити свою дитину в своїх руках, він зробить усе для того, щоб забрати її у мене. І якщо це стане реальною загрозою, то я знаю, що не здамся без бою. Та й якщо це стане питанням життя і смерті, я піду до кінця.