4

Розділ 4

П'ять років по тому...

-- Мамусю, можна ще разочок? Ну, будь ласка! — крізь крик і сміх дітей кричала моя непосидюча Ліза.

Парк атракціонів — це справжня знахідка для дітей і миттєве спустошення гаманця для батьків. Тут усе таке яскраве і цікаве, що я сама не проти поринути у дитинство. Хоча у моєму дитинстві таких розваг і близько не було. Тоді ми бігали дворами, грали в "класики" та мали прості радощі, а зараз ціле море розваг, яких я навіть не уявляла.

Різні лавки, де продавали солодку вату, хот-доги, а ще були такі, в яких можна було виграти м'яку іграшку, звісно, якщо пощастить зловити й витягнути її. Я усміхалася, спостерігаючи, як Ліза намагається виграти плюшевого ведмедика. Та я за посмішку своєї принцеси Лізи готова на все, навіть на ще одну "небезпеку" для гаманця.

Донечка стала моїм всім. Варто мені лише глянути на неї, як на душі стає тепло і затишно. Маленька хитрунка міцно обійняла мене за шию і попросилася ще раз на качельку.

— Ну давай ще разочок і все, нам пора додому, хитрунко. — Я жартувала, хоч і знала, що ми могли б тут провести весь день.

— Знаю, мамусю, — погодилася Ліза, — тобі треба на роботу.

— А тобі треба добре виспатися, щоб завтра бути веселою та активною в садочку, — посміхнулася я, розуміючи, що кожен такий день — це справжня цінність для мене.

— Знаєш, мам, коли я виросту, то обов'язково стану схожою на тебе. Теж буду дуже розумна і красива, — сказала Ліза, а її голос звучав так щиро, що я відчула, як моє серце розтануло.

Так, завдяки моїй бабусі, яка няньчила Лізу, мені вдалося закінчити інститут і здобути науковий ступінь з історії. Це було нелегко, але я це зробила. А потім робота у школі, репетиторство, а ще я іноді давала оцінку різним антикварним речам і предметам старовини. Моїми клієнтами зазвичай були заможні люди, які щедро оплачували мою роботу. Я була рада, що мала можливість поєднувати свою любов до історії з реальним заробітком.

Що стосується особистого життя, то тут я, мабуть, був повний профан. Усі мої спроби знайти баланс між кар'єрою, материнством і відносинами часто завершувались невдачами. Чи шкодувала я про щось? — Ні! Я ні про що не жалкувала. Можливо, якби моє серце було спокійніше, я б шукала більше любові, але зараз моє щастя — це моя Ліза.

— Донечко, годі, злазь уже! — крикнула я, помітивши, що Ліза зовсім забула про свою обіцянку. Вона так захопилася, що навіть не чула, як я її кликала.

Темні оченята моєї дівчинки сяяли від задоволення, а я відчула, як серце розцвіло від її щастя. Вона була схожа на мене, але ці очі… ці очі незнайомця, з яким я п’ять років тому провела ніч. І хоча я намагалася забути все, що сталося тоді, кожен раз, коли я дивилася на свою доньку, мене огортала непереборна цікавість — хто ж він, той чоловік?

Одного разу, перед тим, як мала народитися Ліза, мені стало цікаво, хто ж батько моєї дитини. Я порилася в Інтернеті і дізналася, хто такий цей Алекс Фролов. 

Алекс був старшим сином відомого столичного бізнесмена. Ріс і навчався в Києві, а університет закінчив у Лондоні. Темноволосий, красивий, з цікавим поглядом. Ліза — його точна копія. Як так сталося? Але чому я дивуюсь? У її венах тече кров Фролова.

 Тепер, після майже п’яти років, я знаю, що вчинила правильно. Є багато чоловіків, які навіть не підозрюють, що у них є діти. Та я завжди буду впевнена, що зробила правильний вибір для себе і Лізи.

— Мамо, можна взяти трохи цукрової вати додому, щоб поділитися з бабусею Ніною?

— Лізок, візьмімо бабусі щось інше, бо вату нам точно не довезти додому. Давай краще візьмемо їй різних фруктів.

— Добре, мамочко, я люблю тебе. Ти у мене найкраща!

— І я тебе люблю, моє маленьке сонечко.

Я міцно обійняла Лізу і пригорнула до себе, розцілувавши в обидві щоки.

— Бабусю, ми вдома! У нас для тебе сюрприз! — скаче моя маленька непосида.

— І як, вдалося повеселитися на славу? — запитала бабуся, голос якої звучав якоюсь втомленою ноткою.

— Рідненька, з тобою все гаразд? Ти виглядаєш хворобливо. Може, тобі краще відпочити?

— Ой, не знаю… Напевно, тиск піднявся, голова болить, а в грудях тисне.

— Давай поміряємо тиск, — кажу я, змушуючи бабусю присісти на диван і одразу беру тонометр.

— Дуже високий, бабусю, я думаю, краще викликати швидку.

— Не треба, зараз прийму таблетки, трохи полежу — і все минеться.

— Не обманюй мене! Ти вже приймала таблетки і краплі, але вони не допомогли. Я викликаю лікаря, навіть не думай перечити!

Лікар, який приїхав, підтвердив мої побоювання:

— У вашої бабусі мікроінфаркт. Їй потрібна термінова госпіталізація. Ми забираємо її в лікарню.

— Так, звичайно. Можу я поїхати з вами? — запитала я, знаючи, що Ліза не повинна бути в реанімації.

— Дитина має залишитися вдома. Це не місце для дітей, — відповів лікар.

— Я зрозуміла.

— Лізок, я подзвоню твоїй хресній, щоб вона посиділа з тобою, а я поїду до бабусі. Добре?

— Гаразд, мамо, я посиджу з тіткою Ліною. А що з бабусею?

— Вона захворіла і буде в лікарні. Не переживай, усе буде добре.

Усю ніч я провела в реанімації поруч із бабусею, і на ранок лікарі сказали, що її стан стабільний, але на кілька днів вона залишиться під наглядом. Після цієї ночі я знову переконалася, як важливо мати людей, на яких можна покластися, особливо в такі моменти.

— Ти чула, що сказав лікар? — запитала я, коли бабуся почала збиратися додому.

— Нічого, трохи відпочинете від мене, — відповіла вона, намагаючись виглядати спокійно.

— Не кажи так, ми з Лізою сумуємо за тобою. Я маю відпустити Ліну, а потім приїду до тебе після уроків.

— Займайся своїми справами, не переживай за мене. Я в порядку, під наглядом.

Дорогою додому мені подзвонила вихователька з дитячого садка: «У нас карантин на три дні, один з діток захворів, будемо дезінфікувати групу». Це означало, що Лізу доведеться брати з собою і на роботу, і до клієнта. Ось так і живемо — по колу, з турботами та обов’язками, але я знаю, що все буде добре. Ми — команда, і разом подолаємо будь-які труднощі.