15

У майстерні панувала задушлива тиша, яку переривав лише нервовий стукіт ножиць об стіл. Елоїза намагалася розкроїти той самий італійський шовк, на який витратила останні заощадження, але перед очима все пливли слова Жизель, обличчя Бернара і поцілунок Марка. Рука здригнулася. Гостре лезо пройшло повз намічену лінію, безповоротно псуючи дорогу тканину прямо посередині полотна.

— Ні… ні, ні, ні! — прошепотіла вона, відкидаючи ножиці.

Вона спробувала виправити ситуацію, але пальці не слухалися. Нитка заплуталася в швейній машинці, утворивши потворний вузол. Елоїза смикнула тканину, і почула жахливий звук розриву. Це було останньою краплею.

— Ти знову зачиняєшся зсередини? — пролунав спокійний голос від дверей.

Марк стояв на порозі, притулившись до одвірка. Він виглядав менш офіційно, ніж минулого разу: сорочка з розстебнутим коміром, підкочені рукави. Але його погляд був таким же проникливим.

— Іди геть, Марку! — різко кинула вона, навіть не повертаючись. — Я зайнята. У мене багато роботи.

— Я бачу, як ти зайнята, — він підійшов ближче, дивлячись на шматки розірваного шовку. — Ти нищиш власну мрію, Елоїзо. Зупинись.

— Не вчи мене! — вона розвернулася до нього, і її очі палали люттю, що швидко перетворювалася на відчай. — Ти прийшов сюди, щоб знову запропонувати гроші? Щоб купити мій успіх і поставити його на полицю поруч зі своїми кубками? Йди геть!

— Я не піду, поки ти не перестанеш брехати сама собі, — він зробив крок до неї, ігноруючи її спроби відштовхнути його.

Стіна, яку вона так ретельно будувала два роки, раптом обвалилася. Елоїза відчула, як горло стиснув спазм. Вона закрила обличчя руками, і перші схлипи вирвалися назовні — важкі, гіркі, накопичені за місяці голоду та самотності.

— У мене нічого немає, Марку! — закричала вона крізь сльози. — У мене немає нормальних тканин, мені нема чим платити за оренду наступного місяця, у мене немає клієнтів, які б не хотіли затягнути мене в ліжко за один манекен! Я псую останній шовк, бо мої руки тремтять від страху, що завтра мені доведеться зачинити ці двері назавжди!

Марк мовчки притягнув її до себе. Цього разу вона не пручалася. Вона вчепилася в його сорочку, виплакуючи всю свою втому прямо йому в груди. Він гладив її по волоссю, чекаючи, поки буря вщухне.

— Послухай мене, — він підняв її обличчя за підборіддя, коли вона трохи заспокоїлася. — Завтра тут буде найкращий шовк із Ліона. Я знайду тобі постачальників, які не посміють навіть подивитися на тебе без поваги. Я знайду клієнтів, які будуть стояти в черзі під цим підвалом. Тобі не треба продавати себе, Елоїзо. Тобі треба просто шити.

— Я не можу прийняти це як дарунок, — проковтнула вона сльози.

— Тоді прийми це як інвестицію Дюбуа. Ти віддаси мені все до останнього франка, коли станеш королевою Парижа. Домовилися?

Елоїза збиралася відповісти, але в цей момент металеві двері майстерні з гуркотом розчинилися. До середини влетіла захекана Марі. Її щоки палали, а в руках вона стискала вечірню газету. Побачивши Марка, вона на мить завагалася, але новина була занадто великою.

— Елоїзо, слухай! — Марі задихалася, розмахуючи яскравим флаєром. — Луїза дістала це в редакції. Це шанс, на який ми чекали. «Concours des Nouveaux Talents»! Великий показ для дизайнерів-початківців у межах Тижня моди.

Елоїза вихопила папірець. Її очі забігали по рядках: закритий показ, найкращі баєри Парижа, преса, можливість отримати державний грант на власне ательє.

— Це ж... це за два тижні, — прошепотіла Елоїза. — Марі, ми не встигнемо. У нас лише одна готова сукня і купа розірваного шовку.

— Встигнемо! — вигукнула Марі, не звертаючи уваги на Марка, який мовчки спостерігав за ними. — Але є проблема. Внесок за участь. П’ять тисяч франків. І заявку треба подати до завтрашнього вечора.

Тиша, що запала в майстерні, була майже фізично болючою. П’ять тисяч франків — для них зараз це була вартість польоту на Місяць. У касі ательє не було й п’ятисот.

Елоїза подивилася на Марка. Він стояв, засунувши руки в кишені штанів, і в його очах читалося чітке: «Тільки скажи, і гроші будуть тут за десять хвилин».

— Ні, — твердо сказала Елоїза, випереджаючи його рух. — Марку, я знаю, про що ти думаєш. Але якщо я куплю собі місце на цьому показі твоїми грошима, я ніколи не повірю у власну перемогу.

Вона раптом зняла з шиї тонкий золотий ланцюжок із маленьким кулоном — єдиною річчю, що залишилася від матері і не згоріла в пожежі, бо була на Елоїзі в ту ніч.

— Марі, бери це. Віднеси в ломбард на куті. Там дадуть три тисячі. Решту... 

Марі витягла з кишені фартуха невеликий конверт, перев’язаний гумкою. Він виглядав потертим, наче його довго носили з собою.

— Тут три тисячі франків. Я збирала їх, щоб колись відкрити свій маленький магазин капелюшків. Але капелюшки нікому не будуть потрібні, якщо ми зараз здамося.

— Марі, це ж твої заощадження за два роки! — ахнула Елоїза.

— Це інвестиція в мого улюбленого дизайнера, — усміхнулася Марі, хоча в кутиках її очей бриніли сльози. — До того ж, я не одна. Луїза також готова зробити інвестицію в тебе.