14

Паризьке повітря було вологим і важким від солодкого аромату каштанів та вихлопних газів. Елоїза поспішала до майстерні, притискаючи до грудей сувій щойно купленого італійського шовку — залишку, на який їй ледь вистачило грошей.

— Елоїзо? Це справді ти?

Голос був знайомим — примхливим, високим і таким, що завжди викликав у Елоїзи мимовільне бажання закритися. Вона обернулася. Перед нею стояла Жизель. Її кузина виглядала як ідеальна картинка з журналу: дороге хутро, попри кінець літа, масивні золоті прикраси та ідеально нафарбовані губи. Але під шаром пудри ховалася втома, яку Елоїза помітила миттєво.

— Жизель, — холодно привіталася вона. — Я поспішаю.

— О, не будь такою грубою! Ми не бачилися два роки, — Жизель схопила її за лікоть, ігноруючи опір. — Тут за рогом є кафе. Тобі доведеться мене вислухати, інакше я піду за тобою до самої твоєї... де б ти там не жила.

Елоїза зітхнула. Вона знала: якщо Жизель чогось хоче, вона дістане це своїм ниттям. Вони сіли за стіл у кутку маленької кав'ярні. Елоїза мовчки замовила найдешевший еспресо, не знімаючи рукавичок.

Жизель почала говорити майже відразу, і її слова лилися, як нескінченний потік скарг.

— Ти не уявляєш, як мені важко, Елоїзо! Мама зовсім з’їхала з глузду після твого зникнення. Вона постійно звинувачує мене в тому, що я не змогла втримати Марка Дюбуа. Наш дім перетворився на склеп. Грошей батька ледь вистачає на мої вбрання, а кавалерів стає все менше... Всі вони такі нудні! Жан-П’єр виявився банкрутом, а П’єр — маминим синком...

Елоїза мовчала. Вона дивилася на свої руки і згадувала, як цією ж кав’ярнею, можливо, ходила її мати. Вона слухала про «нестерпне» життя в розкішній квартирі, про «жахіття» того, що доводиться двічі одягати ту саму сукню на прийом. Усередині неї закипала холодна лють.

— ...а Марк? — Жизель скривилася. — Він повернувся з армії іншим. Похмурим, агресивним. Він навіть не відповів на мої запрошення на вечерю. Це ти в усьому винна! Ти зіпсувала його. Подивися на себе — у цій простій сукні, в якомусь підвалі... Ти просто тінь тієї дівчинки, якою була. Мама каже, що ти, мабуть, миєш підлогу в дешевих готелях. Тобі варто було б попросити у нас вибачення і, можливо, ми б дозволили тобі повернутися до...

— Досить, — тихо, але так різко перервала її Елоїза, що офіціант неподалік здригнувся.

Вона підвела очі, і Жизель раптом замовкла, вражена силою цього погляду.

— Ти скаржишся мені на те, що твої діаманти недостатньо яскраві? — Елоїза підвелася, випрямивши спину. — Моє життя в підвалі, як ти кажеш, коштує в тисячу разів більше, ніж твоє існування в золотій клітці. Я вільна, Жизель. Я сама заробляю на свій хліб, я сама створюю красу, а не просто ношу її на собі, як манекен. У мене все чудово. Насправді, я ніколи не була щасливішою, ніж у ту хвилину, коли зачинила за собою двері вашого дому.

Жизель розгублено кліпала очима, намагаючись знайти гостру відповідь, але Елоїза вже дістала купюру, поклала її на стіл і підхопила свій шовк.

— Передай тітці Клодін, що «дівчинка з підвалу» скоро змусить увесь Париж говорити про себе. І тоді ви будете шукати зустрічі зі мною, але я вже не знайду для вас і хвилини.

Елоїза вийшла на вулицю, відчуваючи дивовижну легкість. Ця розмова, якої вона так боялася, стала для неї остаточним звільненням. Вона майже бігла до своєї майстерні, де на неї чекали Марі, Луїза і її мрії. Вона була вдома.