12

Нічний Париж проносився повз вікна Porsche розмитими неоновими смугами. Вони мовчали. Елоїза давала вказівки лише короткими фразами, поки машина не зупинилася в глухому провулку на околиці Маре.

— Тут? — Марк недовірливо подивився на непоказні металеві двері, що вели в напівпідвал.

—Так, саме тут, — сухо відповіла вона, відмикаючи замок.

Всередині пахло крейдою, сухою тканиною та кавою. Приміщення було маленьким, але кожна річ стояла на своєму місці. У центрі під самотньою лампою височів манекен, на якому була заколота сукня — неймовірна, складна, схожа на застиглий дим.

Марк повільно обійшов майстерню. Його присутність тут здавалася занадто масштабною, він заповнював собою весь простір, витісняючи повітря.

— Ти живеш цим, — констатував він, зупиняючись біля її робочого столу. — Ти втекла від розкоші, щоб бути тут самій? Це твоя свобода, Елоїзо?

— Це моє життя, — вона втомлено притулилася до однірка. — І я не хочу, щоб ти знову ставав його частиною лише тому, що тобі стало шкода «бідну сирітку».

Марк різко розвернувся. У два кроки він опинився поруч, змушуючи її підняти голову.

— Тобі здається, що я тут через жалість? — його голос став низьким і небезпечним. — Два роки в казармах я бачив твою краватку щоразу, коли заплющував очі. Я шукав тебе не для того, щоб дати грошей.

Він простягнув руку, обережно торкаючись її щоки, а потім притягнув до себе. Елоїза впиралася долонями в його груди, відчуваючи під пальцями тверду шкіру куртки та шалений ритм його серця.

— Не треба, Марку... — прошепотіла вона, намагаючись відсторонитися. — Все змінилося. Я інша. Ти інший. Не руйнуй те, що ми встигли зберегти в пам'яті.

Але він не слухав. Марк схилився і накрив її губи своїми — спочатку владно і вимогливо, наче намагаючись повернути собі те, що належало йому по праву. Елоїза пручалася лише мить. Її тіло, втомлене від самотності та боротьби, зрадило її: вона відповіла на поцілунок, смакуючи присмак тютюну, гіркоту і солодку втому цих двох років.

Проте за мить розум взяв гору. Вона різко відштовхнула його, важко дихаючи.

— Ні! — її голос здригнувся. — Це нічого не змінить. Ти не можеш просто прийти і забрати мене, як черговий трофей. Я не впевнена, що відчуваю... і я не дозволю тобі знову ризикувати своєю репутацією через мене. Ті газети... вони були праві в одному: я приношу лише проблеми.

Марк завмер, його обличчя в напівтемряві здавалося висіченим з каменю. Він бачив її страх, бачив її стіну, яку вона будувала два роки.

— Ти справді думаєш, що мені є діло до репутації після всього, що я бачив? — запитав він, але в його голосі вже не було люті. Тільки глибока втома.

Він зрозумів, що сьогодні вона не впустить його далі порогу — ні своєї майстерні, ні свого серця.

Світанок почав заповнювати провулок сизим світлом. Марк мовчки підійшов до дверей.

— Я не змушуватиму тебе, Елоїзо. Але я не піду назавжди. Подумай про це.

Двері зачинилися з глухим звуком. Елоїза підійшла до вікна, спостерігаючи, як чорний автомобіль зникає в ранковому тумані. 

Сонце ледь торкнулося дахів, коли Елоїза, нарешті, відійшла від вікна. Вона все ще відчувала жар на губах і той неспокійний ритм у грудях, який Марк завжди вмів пробуджувати в ній одним лише поглядом. Майстерня здавалася занадто тісною, наповненою його запахом і невисловленими словами.

Дзвін вхідних дверей змусив її здригнутися. Це був занадто ранній час для відвідувачів, але Елоїза відразу впізнала ці швидкі, впевнені кроки.

Марі зайшла в майстерню, тримаючи в руках два паперові стаканчики з кавою та теплий багет. Вона зупинилася посеред кімнати, дивлячись на Елоїзу, яка все ще була у вечірній сукні, хоч і зі злегка розмазаною тушшю під очима.

— Я бачила «Порше», — без зайвих вступів промовила Марі, ставлячи каву на розкрійний стіл. — Чорний, дорогий і дуже швидкий. Він щойно вилетів з провулка так, ніби за ним гналися всі демони Парижа.

Елоїза відвернулася до манекена, роблячи вигляд, що поправляє складку на тканині. Її пальці ледь помітно тремтіли.

— Ти прийшла занадто рано, Марі.

— Я прийшла вчасно, — заперечила подруга, підходячи ближче. Вона уважно оглянула Елоїзу: від ідеального каре до стомлених очей. — Ти не була вдома. Вечеря з тим інвестором, Бернаром, мала закінчитися о десятій. А зараз шоста ранку. Хто був за кермом машини? 

Елоїза нарешті підняла погляд. Вона взяла стаканчик з кавою, відчуваючи, як тепло приємно обпікає пальці.

— Це просто старий знайомий, Марі. Випадкова зустріч у клубі. Він підвіз мене до майстерні, от і все.

Марі іронічно підняла брову, але вирішила не тиснути. Вона знала Елоїзу занадто добре, щоб розуміти: за фразою «старий знайомий» ховається ціла лавина емоцій, які подруга поки не готова випустити назовні.

— «Старі знайомі» на таких машинах не з’являються в нашому районі просто так, — м’яко сказала Марі. — Але добре. Нехай буде «знайомий». Тільки врахуй, Елоїзо: у тебе сьогодні зустріч із постачальником ниток, а ти виглядаєш так, ніби щойно пережила революцію. Пий каву і йди вмивайся. У нас багато роботи, якщо ми хочемо дошити ту колекцію до кінця місяця.