10

Серпень, 1987 рік

Елоїза дивилася на своє відображення у вітрині ресторану «Максим». Минуло два роки, і тепер з дзеркальної поверхні на неї дивилася чужа жінка. Її волосся було вкладене у бездоганне каре, що підкреслювало гострі вилиці, а на зміну червоному берету прийшов вишуканий капелюшок з вуаллю. Вона була одягнена у сукню власного дизайну — графітову, з ідеально підкресленою лінією плечей та тонкою талією. Вона виглядала як втілення успіху.

Але її очі... вони були понурими, наче вкритими тонким шаром пилу.

— Ви неймовірна, Елоїзо, — промовив месьє Бернар, товстошкірий інвестор, чиї пальці надто часто торкалися її руки під час вечері. — Ваші ескізи перспективні. Я готовий вкласти мільйон франків у ваше перше власне ательє. Але... ви ж розумієте, що така щедрість потребує особливої подяки?

Він наблизився, і Елоїза відчула важкий запах його сигар та самовпевненості. Його рука опустилася на її коліно.

— Я хочу бачити вас не лише у вашому офісі, але й у моєму номері в «Ріц». Прямо зараз.

Елоїза відчула, як усередині все крижаніє. Вона боролася за цей шанс місяцями, але ціна виявилася занадто брудною. Не промовивши ні слова, вона взяла келих червоного вина і одним різким рухом виплеснула його в обличчя Бернара. Темна рідина стікала по його білій сорочці, схожа на кров.

— Купіть на ці гроші собі манери, месьє, — холодно кинула вона.

Вона вийшла з ресторану, ігноруючи обурені вигуки. Париж 1987 року зустрів її неоновими вивісками та вологим повітрям кінця серпня. Місто змінилося: стало швидшим, гучнішим, агресивнішим. Елоїза йшла вулицями, не зважаючи на те, що дорогі туфлі на шпильках безжально втомлювали ноги. Їй хотілося змити з себе цей вечір.

Якось несвідомо ноги привели її до «Le Palace» — нічного клубу, куди вона останнім часом ходила частіше, аніж треба. Черга біля входу була нескінченною, але охоронець, впізнавши постійну гостю, мовчки відчинив перед нею двері.

Усередині панував хаос: синтетичні ритми, дим і мерехтіння лазерів. Елоїза проштовхнулася до бару. Вона відчувала себе паршиво — з розмазаною тушшю, болем у серці та повною відсутністю віри в майбутнє. Вона замовила подвійний віскі, хоча ніколи не любила міцний алкоголь.

— Ще один, — пролунав поруч низький, надтріснутий голос, від якого в неї заніміли кінчики пальців.

Елоїза повільно повернула голову. Чоловік, що сидів поруч, виглядав не краще за неї. На ньому була пом'ята чорна шкіряна куртка, волосся було довшим, ніж раніше, а на щоці виднівся тонкий шрам — слід армійської служби. Це був Марк. Але не той золотий хлопчик на Porsche, а похмурий, втомлений чоловік з очима, які бачили забагато.

Їхні погляди зустрілися. У шумі клубу на мить настала тиша.

Елоїза різко підхопилася. Паніка охопила її — вона була не готова, не зараз, не в такому стані. Вона розвернулася, щоб втекти в натовп, але сильна рука мертвою хваткою вчепилася в її лікоть.

— Навіть не думай, — прохрипів Марк, притягуючи її до себе. — Ти вже один раз втекла, Елоїзо. Вдруге я тобі цього не дозволю.