9

Лютий приніс не сніг, а бруд. Ранкові газети, які зазвичай писали про світські раути, цього разу вийшли з чорними, кричущими заголовками: «Таємниця маєтку дю Белле: Божевілля під маскою аристократії?»

Стаття була нищівною. Хтось розкопав медичні записи матері Елоїзи, перекрутивши візити до психотерапевта у діагноз «соціальної небезпечності». Журналісти смакували теорію: нібито мати дівчини, перебуваючи в стані психозу, сама підпалила будинок, забравши з собою чоловіка. Елоїзу виставляли або як співучасницю, що мовчала, або як «бомбу з годинниковим механізмом», що успадкувала хворобу.

Жан-Поль Дюбуа лютував, Марк був готовий рознести редакцію кожної газети в Парижі.

— Це брехня, Елоїзо! Ми подамо в суд, ми знищимо їх! — кричав Марк, міцно стискаючи її плечі.

Але Елоїза бачила те, чого не хотів бачити він: спалахи камер біля воріт маєтку Дюбуа, журналістів, які переслідували Жана-Поля біля офісу. Вона бачила, як тінь її трагедії починає накривати людей, які її врятували.

Остання ніч перед від’їздом Марка була тихою. Вони знову піднялися на дах. Париж мерехтів вогнями, але для Елоїзи він здавався холодним і чужим.

— Марку, пообіцяй мені одну річ, — тихо промовила вона, дивлячись на обрій. — В армії... не думай про ці газети. Не думай про мої проблеми. Тобі треба вистояти там, стати сильнішим. Думай про своє майбутнє. Ти — Дюбуа, і ти маєш вести цю імперію далі.

— Моє майбутнє — це ти, — відповів він, намагаючись зазирнути їй в очі.

Елоїза лише сумно посміхнулася. Вона не сказала «прощавай». Вона лише міцно обійняла його, запам'ятовуючи запах його парфумів та тепло рук. Це була її мовчазна настанова. Вони розійшлися по кімнатах далеко за північ.

Ранок від’їзду був холодним і вологим. Марк майже не спав. Він затягнув вузол на своїй старій краватці, дивлячись у дзеркало, але бачив лише очі Елоїзи на даху. Він хотів зайти до неї перед самим виходом — просто ще раз поглянути, як вона спить, або почути її сонне «бережи себе».

Він штовхнув двері її кімнати без стуку.

— Елоїзо, я вже їду... — почав він, але голос осікся.

У кімнаті було занадто тихо. Сонце, що пробивалося крізь штори, висвітлювало ідеальну чистоту. Порожнє ліжко, на якому не було жодної складки. Порожній стіл, де більше не лежали її ескізи.

Марк завмер. Погляд впав на записку і два пакунки на столі, але він навіть не торкнувся їх. Його розум відмовився приймати очевидне.

— Елоїзо? — покликав він, спочатку тихо, а потім гучніше. — Це не смішно! Виходь!

Він вибіг із кімнати, ледь не збивши з ніг покоївку в коридорі.

— Де вона?! Де панна дю Белле?

— Я... я не бачила її з вечора, месьє Марк...

Марк кинувся сходами вниз, перестрибуючи через дві сходинки. Його серце калатало так, ніби він біг марафон.

— Елоїзо! — його крик відлунював у високих стелях маєтку.

Він забіг у вітальню, де батько пив каву. Жан-Поль здивовано підняв очі:

— Сину, що сталося? Машина вже чекає...

— Де вона, тату?! — Марк виглядав як божевільний. Він почав розсувати важкі штори, заглядати на терасу, ніби вона могла там ховатися. — Елоїзо! Годі гратися!

Він вибіг у сад, ігноруючи крики батька про те, що він запізниться на призов. Марк оббіг увесь маєток, заглянув у альтанку, де вони пили чай, навіть перевірив старий фонтан. Холодне повітря обпікало легені, а ноги мокли у ранковій росі, але він не зупинявся. Він повернувся в будинок і знову злетів на другий поверх.

Марк влетів у її кімнату, важко дихаючи. Цього разу він нарешті підійшов до столу. Його пальці тремтіли, коли він взяв аркуш паперу. Очі пробігли по рядках про «чутки», «попіл» і «не шукайте».

«Любий Марку, люба родино Дюбуа. Я не можу дозволити, щоб мій попіл засипав ваш дім. Ви дали мені надію, і найкращий спосіб віддячити за неї — не стати вашою загибеллю. Марку, будь мужнім. Тато пишався б твоїм батьком, а я... я завжди буду вдячна тобі за ту калюжу. Не шукайте мене. Коли шторм вщухне, я знайду свій шлях сама. Е.».

— Дурепа... Яка ж ти дурепа, Елоїзо! — прошепотів він, і його голос зламався.

Він розірвав папір на дрібні клаптики, розкидавши їх по кімнаті. Він не хотів її «вдячності», він не хотів цих прощальних подарунків. Він хотів її. Марк впав на стілець, на якому вона сиділа ще вчора, і закрив обличчя руками. Синя шовкова краватка, яку вона пошила для нього, лежала поруч — єдине, що залишилося від дівчини, яка змінила його світ, а потім зникла, як ранковий туман над Сеною.

— Месьє Марк, час їхати... — тихо промовив водій, що з’явився на порозі.

Марк повільно підвівся. У його погляді більше не було того юнацького азарту. Лише холодна, гостра рішучість. Він взяв краватку, обережно поклав її до внутрішньої кишені пальта — прямо біля серця.

— Я знайду її, — сказав він, дивлячись у порожнечу кімнати. — Навіть якщо мені доведеться перевернути весь Париж після армії. Я її знайду.

Він вийшов, не озираючись. За хвилину звук мотора Porsche розтанув у шумі міста.