8

Цей місяць став для Елоїзи справжнім виром, у якому вона ледь встигала хапати повітря. Париж 80-х у компанії Марка Дюбуа виглядав зовсім інакше: це був Париж розкішних клубів, таких як Le Palace, де гриміла музика, а спалахи камер засліплювали очі на кожному кроці.

Марк наче намагався втиснути два роки життя в ці тридцять днів. Він з’являвся біля ательє мадам Софі щовечора — тепер уже офіційно, не ховаючись за рогом. Він дарував їй оберемки квітів, возив у ресторани на березі Сени й тримав за руку так впевнено, ніби вона вже належала йому.

Уже через тиждень таблоїди вибухнули заголовками:

«Нова муза спадкоємця текстильної імперії: хто вона, таємнича дівчина в червоному береті?»

На перших шпальтах були їхні фото: Марк, що сміється, нахилившись до неї, і Елоїза — стримана, елегантна, з легким відтінком відстороненості в погляді.

— Ти бачила це? — Марк зі сміхом кинув газету на столик у кав'ярні, де вони снідали. — Тепер весь Париж знає, що ти моя.

Елоїза навіть не глянула на фото. Вона зосереджено малювала ескіз сукні на серветці — звичка, якої вона не могла позбутися.

— Весь Париж помиляється, Марку. Ти знаєш, що я про це думаю. Це лише гра для репортерів, і тобі вона подобається, бо ти любиш бути в центрі уваги.

Марк перестав посміхатися. Він відсунув чашку і подався вперед, зазираючи їй в очі.

— Для мене це не гра, Елоїзо. Ти справді думаєш, що я б витрачав свій останній місяць свободи на те, щоб просто потрапити в газети?

— Я думаю, що ти молодий, багатий і тобі нудно, — спокійно відповіла вона, піднімаючи олівець. — А я... я щойно вибралася з попелу. У мене є мета. Я хочу бути дизайнером, а не просто «дівчиною Марка Дюбуа». Ці почуття, про які ти говориш... вони дитячі. Вони спалахують і гаснуть. А кар'єра — це те, що залишиться зі мною назавжди.

Марк відкинувся на спинку стільця, і в його погляді промайнула тінь образи, змішана з повагою.

— Ти така холодна, коли справа стосується нас. Але я бачу, як у тебе горять очі, коли ти торкаєшся тканини. Знаєш, я почекаю. Армія дасть мені час навчитися терпінню, а тобі — час зрозуміти, що одне іншому не заважає.

Елоїза лише мовчки продовжувала малювати. Вона свідомо вибудовувала між ними стіну. Вона боялася, що якщо дозволить собі закохатися, то знову стане вразливою, як тієї ночі, коли горів її дім. Вона не хотіла залежати від чиєїсь любові чи статків.

Проте щоразу, коли вони проходили повз вітрини дорогих магазинів, і Марк шепотів їй на вухо: «Одного дня тут буде твоє ім'я», її серце зрадницьки калатало. Він вірив у неї більше, ніж вона сама, і це було найнебезпечнішим у його присутності.

За тиждень до його від'їзду атмосфера стала ще напруженішою. Марк став мовчазнішим, а Елоїза все частіше ловила себе на тому, що затримує на ньому погляд довше, ніж дозволяла собі раніше.