2

Грудень 1984 року

Будинок тітки Клодін пахнув кавою, свіжим багетом та дорогим засобом для прибирання. Елоїза, на відміну від інших мешканців, відчувала ці аромати не як обіцянку затишного ранку, а як безмовний список завдань. Шоста ранку. Сонце ще лише позолотило дахи Парижа, а вона вже була на ногах, її тонкі пальці звично сковзали по холодних поверхнях мармурової стільниці.

Вона вже вигуляла спанієля тітки, приготувала сніданок для всієї родини, заваривши міцний еспресо для дядька Філіпа, та дістала з холодильника сири, які так любила кузина Жизель. Праска шипіла, розгладжуючи комір сорочки Філіпа. Елоїза максимально обережно запакувала його обід у ланч-бокс: невеликий сендвіч з прошуто, яблуко та пляшечка мінеральної води. Жодних особистих ноток, лише бездоганна функціональність, бо інакше їй не вижити у цьому будинку. Її власні сніданки були скупими — залишки від минулої вечері або шматок хліба з маслом, з’їдений потайки, поки всі ще спали. 

Коли сонце вже повністю залило вітальню, наповнюючи її теплим світлом, по черзі з’явилися й інші мешканці квартири. Першим, як завжди, спустився дядько Філіп. Він кивнув Елоїзі, не дивлячись їй в очі, і сів за стіл.

— Обід на місці, Елоїзо? — запитав він, недбало, ніби питав про погоду.

— Так, дядьку. Все готово.

Потім, з шелестом шовкової піжами, з’явилася тітка Клодін. Вона повільно опустилася на стілець, окинула поглядом стіл, який Елоїза так старанно сервірувала, і кинула:

— Молодець, Елоїзо. Не лінуйся. Принеси ще апельсинового соку.

Елоїза відчула, як її щоки гарячіють. Вона була не лінивою. Вона була виснаженою. Але вона мовчки пішла на кухню, відчуваючи важкий погляд тітки на спині.

Останньою, як завжди, з’явилася Жизель. Її обличчя було заспаним, але погляд — гострим. Вона пирхнула, побачивши Елоїзу.

— Ти сьогодні пізно, Елоїзо. Я думала, що ти вже повинна була привести себе до ладу до мого приходу.

— Я готувала сніданок, Жизель, — тихо відповіла Елоїза.

Клодін відставила чашку з кавою. Її тон був різким.

— Елоїзо, ми вже обговорювали це. Ти повинна думати про своє майбутнє. Тобі вже вісімнадцять. Час вирішувати, куди вступати.

Елоїза стиснула руки під фартухом. Це був її шанс. Вона глибоко вдихнула.

— Я вирішила, тітко. Я хочу піти на роботу.

Клодін і Жизель обмінялися швидкими поглядами.

— На роботу? — перепитала Жизель, а її голос зазвучав тонко, майже пискляво від здивування. — Ти ж не збираєшся бути... прислугою?

— Ні, — Елоїза підняла голову. — Я хочу працювати, щоб назбирати на навчання, у школі Chambre Syndicale de la Couture Parisienne. Я хочу стати дизайнером одягу.

Кілька секунд в кімнаті панувала тиша, а потім її розірвав різкий, неприємний сміх. Першою засміялася Жизель, потім — її мати. Дядько Філіп лише хмикнув у свою газету, не підводячи очей.

— Дизайнером одягу? — Клодін ледь не захлинулася сміхом. — Люба, ти мариш. Це ж не для таких, як ти. Там потрібні гроші, зв'язки, ім'я! Тобі краще вибрати щось... реалістичніше. Бухгалтер, секретарка. Щось таке, де не треба літати в хмарах.

— Саме тому я і йду працювати, тітко. Щоб заробити гроші, — твердо промовила Елоїза.

— Не думай про дурниці! — різко обірвала її Клодін. — Обирай нормальну професію. Ти ж не хочеш до кінця життя перешивати одяг для кузини.

Сміх і глузування здавалися гучними ударами, але Елоїза вже звикла до цього. Вона мовчки опустила погляд, її єдиною відповіддю було вперте стискання щелеп. Вони можуть сміятися над її мріями, але вони не можуть їх забрати.

За кілька хвилин усі вже були готові. Дядько Філіп попрямував на роботу до свого офісу, Клодін мала зустріч у кафе з подругами, а Жизель, як завжди, йшла на побачення. Двері зачинилися, залишивши Елоїзу на самоті у величезній, порожній квартирі.

Вона вдихнула глибоко. Їй також потрібно було йти. Сьогодні у неї була співбесіда — робота, яка дозволить їй зробити перший крок до її мрії. Вона скинула фартух, який був символом її рабства, і попрямувала до своєї маленької кімнатки, щоб переодягтися у найкраще, що в неї було.