1

Жовтень 1984 року

Ніч була незвично теплою для жовтня, наповненою гулом машин та далеким сміхом паризьких вулиць. Елоїза дю Белле заснула лише під ранок, розтягнувшись на вузькому ліжку в кімнаті своєї подруги Марі. Вони весь вечір обговорювали новий випуск Vogue та мріяли, як колись потраплять на показ Іва Сен-Лорана. Сон її був легким і солодким, поки його не розірвав різкий, неприродний звук.

Це був не стукіт, а скоріше відчайдушний шкрябіт у двері.

— Елоїзо... Елоїзо, прокидайся, люба.

Голос мадам Лефевр, матері Марі, тремтів так сильно, що Елоїза миттєво сіла в ліжку. У кімнаті було сіро від передсвітанкових сутінків. Мадам Лефевр стояла у дверях, притиснувши руки до обличчя. Її очі були червоними, а в руках вона стискала ранкову газету, хоча було зрозуміло — новину вона дізналася не з неї, а з телефонного дзвінка, що розбудив увесь будинок.

— Що сталося? — серце Елоїзи зробило болючий штовшок у ребра. — Мама? Тато?

— Твій маєток у Нейї... Елоїзо, там була пожежа. Страшна пожежа.

Слова падали як важке каміння. Елоїза не чекала пояснень. Вона схопилася, накинула пальто прямо на нічну сорочку і, не зважаючи на крики мадам Лефевр, вибігла на вулицю. Навіть через сорок років вона пам’ятатиме цей холодний вітер в обличчя, поки ловила таксі, і те, як водій мовчав, дивлячись на її босі ноги у домашніх капцях. 

Коли машина повернула на їхню вулицю, Елоїза не побачила будинку. Вона побачила небо — воно було затягнуте важким, жирним димом, який перекреслював ранкове сонце.

Біля воріт стояли дві пожежні машини, але вони вже не працювали. Пожежники в шоломах, що блищали від води, просто стояли поруч, знявши рукавиці. Це був найгірший знак.

— Пустіть мене! — закричала вона, вискакуючи з таксі.

Офіцер поліції перехопив її за талію, не даючи підійти ближче.

— Там нікого немає, мадмуазель. Більше нікого.

Елоїза застигла. Перед нею замість білої кам’яної вілли, де на підвіконнях завжди стояла герань, а в повітрі пахло воском для паркету та парфумами матері, лежала чорна, димляча рана. Дах провалився всередину, стіни обсипалися, перетворившись на попіл і вугілля.

— Всі? — прошепотіла вона, відчуваючи, як світ навколо стає пласким і німим. — Моя сестра... батько...

— Зайнялося з кухні, посеред ночі, — глухо сказав офіцер, не відпускаючи її. — Шансів не було. Дерев'яні перекриття згоріли як сірники.

Вона дивилася на те, що залишилося від вікна її власної кімнати на другому поверсі. Там, у вогні, згоріли її перші ескізи, її дитинство, її сукні і право бути щасливою. В одну мить з «багата спадкоємиця дю Белле» вона перетворилася на дівчину в нічній сорочці, у якої не залишилося нічого, крім попелу під нігтями та диму в легенях.

Вона ще не знала, що за п’ять кварталів звідси, у своїй розкішній квартирі, її тітка Клодін уже приміряє чорну вуаль і думає не про загиблу сестру, а про те, що тепер Елоїза — це лише зайвий рот, який доведеться годувати за рахунок решти сімейного престижу.