Дорога до щастя. 3

— Маринка?! — очі в чоловіка наповнилися слізьми — Хіба то мені видиться?!Маринко, це ти?
Дівчина стала, як вкопана. Серце до батька рветься, а розум образу тримає.
— Господи, дитино! Йди до неньо!
Дівчина, геть як дитина губку надула, руки в боки.
— Який же Ви мені неньо?! Мені вже вісімнадцять є, а я Вас так давно не бачила.
Чоловік на вигляд мав років п’ятдесят. Одягнений в витягнуті старенькі штани, куртка, аж по коліна, а ногах чоботи високі.
До дівчини швидко підійшов, обійняв.
А в тієї сльози аж на землю капають. Стоїть, руки звісила. Сказати нічого не може.
— Ой, очам не вірю — не вгамовувався батько — А то що за хлоп з тобою?
Дем'ян сором’язливо стояв  позаду дівчини та й посміхався.
— Добрий день — привітався хлопець.
— І тобі добрий день! — а сам до Марини — Це твій муж?
— Ні, ні.
— Ой, добре діти. Вже ондика і місяць вийшов. В колибу тре гнати.
До овець повернувся:
— Прр, пішла.
Та й посунув вперед.

Дівчина розгублено на Дем'яна поглянула. Той за руку взяв.
— Оце так пощастило — сказав хлопець — Я думав ми загубимося тут перш ніж знайдемо хоча б когось.
Йшли позаду за овечками. Марина дивувалася роздивляючись пухнастих тварин, здавалося, що кожна з них наділена душею. Особливу увагу привертали дві останні, які тулилися одне біля одного.
«Напевно мати й дитина» — подумала.
Йшли з одного пагорба на інший, Марина тим часом попереду побачила, що батько ще з одним чоловіком йде.
— Я думала, що він сам пасе — сказала до Дем'яна.
— Та ні, сама подумай – то ж як важко самому. Тут овець десь зо сто штук.

Коли батько з іншим пастухом заганяли овець, Марина притулилася до Дем'яна. Не знала, як розмовляти з батьком, про що…
— Хух, добре! — підійшов батько — Ви напевно втомилися, ходімте погодую Вас.
Зайшли в хату, де крім кухні було ще дві кімнати.
— Гей, Іване! — крикнув батько.
Іван – парубок років двадцяти п’яти розпалював грубу.
— Звільняй кімнату, в мене гості.
— Дядьку Василь! — обурився той — Ви ж самі нам наказували, що колиба – не для гостей.
— Сам наказував, сам і відміняю — засміявся.
— Проходьте, проходьте.
Раптом батько завмер.
— Ви ж не вінчані?
Марину аж багрянець охопив.
— Ні, ми ще не одружені — втрутився Дем'ян.
— Ну то хлопе, будеш он спати зі мною, з Іваном він тут пастух, Артемко наш менший зараз доїть овець, потім в нас ще є ватрак Пилип, він то й найбільше хропить — сміється.
Марина аж очі на лоба.
— То у вас тут ціле підприємство?
— Бізнес — сміється батько — Гроші не великі, але коли роботу любиш – то нема ціни тим грошам.
  Марина рюкзак на дерев'яну підлогу кинула.
Чоловіки зачинили двері позвавши Дем'яна допомогти на стіл накрити.

Дівчина обдивлялася маленьку кімнату. Тут було два односпальні ліжка гарно застелені пледами. На полу різноколірний килим, а біля єдиного маленького віконця красувався дерев’яний столик.
Марина по всьому рукою проводила, аби справжність перевірити. Здавалося, що це сон і вона от-от проснеться.
— Дочко — гукнув Василь — Виходь, їсти будемо.
Дерев'яний невеличкий стіл красувався біля великої груби, на якій було штук п’ять баняків.
— Добрий день — привіталася, коли побачила ще трьох незнайомих собі чоловіків.
Вони сиділи за столом разом з Дем'яном.
— Сідай — сказав чоловік, який біля груби насипав у тарілку картоплю.
— Це Пилип — сказав батько — Головний ватрак.
— Приємно познайомитись — обізвалась розгублена Марина.
— А це Іван і Артем – пастухи.
Вони широко посміхнулися.
Марина посміхнулася й до них.
— А це — показав рукою Пилип на Василя — Наш ватаг.
Всі засміялися.
— Добре, добре - не лякайте мені дочку.
Коли всі сіли за стіл, Василь руки на молитву склав, а всі чоловіки за ним повторили.
— Дякувати Богу, що ми знову вийшли літувати. Бережи нас Боже, щоб до осені всі живі залишились.
— Амінь — загули чоловіки.
— І за їжу дякуємо — додав.
— Амінь — підхопили чоловіки.
Марина завмерла. Все навколо було якимось особливим, невимушеним.

— Як там мама? — запитав Василь жуючи кусочок бринзи, яка лежала на столі нарізана кубиками.
— Добре — машинально відповіла.
— Десь працює?
— Ні.
Чоловіки переглянулись. Марині здалося, що батько розповідав раніше про горе-колишню дружину.
— А ти як? Працюєш чи вчишся?
— Працювала. Вчитись не хочу.
Чоловіки посміхнулися.
— Це правильно! – додав Іван — Я он в шостому класі школу кинув і нічого. Зараз овець пасемо й копійку маємо. А мої однокласники з освітами та й роботу знайти не можуть. За кордони їздять. А хіба то життя?
— Е-е — втрутився Артем — І в мене так само. Немає життя далеко від рідного дому.
Артем по віку виглядав, як і Марина.
— Правду кажете — погодився Дем’ян.
— А ти працюєш чи вчишся? — запитав Василь Дем’яна.
— Працюю.
— У нас, в Карпатах?
— Так.
— А ким?
— Батьку в будівництві допомагаю.
— Це добре, добре. Зараз туристів побільшало, то і ми копійку заробити можна.  Он на днях до нас якийсь пан приїхав, та й заплатив за копчений сир аж тищу гривень.
Дем’ян аж засвистів.

Після вечері всі спати влягалися.
Василь тихенько рукою за собою Марину позвав.
— Йди за мною.
На вулицю вийшли. Напроти хатини, де вони жили була ще одна, з дерева. Як чоловік в середину зайшов на вогнище показав.
— Ось наше серце.
Марині згадалися розповіді батька, які він в дитинстві розповідав.
— Поки вона горітиме, доти все добре буде  — сказав.
— А то правда, що ви вночі за вогнем дивитесь?
— Правда. Тільки не я, а Пилип.
Он у нас чани з молоком, а он зверху, на другому поверсі – вурда достиває.
— Ой, файно ж тут у вас.
— Атож.
Він сів біля вогнища, запрошуючи рукою дівчину.
— Чому ти вирішила прийти сюди?
Марина руками до серця, аби не вискочило.
— Сумувала…
Василь ближче до дочки підсів.
— Все добре, добре, тільки не плач. Не гоже ватагу у сльози.
І сам рукавом очі протер.
— Мама знайшла когось?
— Так, але не одружилася.
Василь головою захитав.
— Важко мені з нею було, ой важко. Хотів тебе забрати, але вона голосила, що малому дівчаті нема що робити в горах. Я й не перечив. А коли старшою стала – тре було забрати… Ну дурне я, ой дурне.
— Не тре, батьку! — руку своєю плече його накрила — Не картайте себе.
Батько не втримався. Дочку обійняв, колючою бородою ніжну Маринину щічку поцілував.
— А хлоп той, ким тобі буде?
— Ніким — знітилася — Самій страшно було йти.
— Це правильно.
На мить замовкли.
— Ну ходімо спати. Завтра пасти не буду, Івана з Артемом пошлю.  З тобою побути хочу.

Батько відчинив двері в хату, аж раптом Дем'ян вийшов.
— Хотів подихати — пояснив.
— Ну дихай, дихай — Василь йому — Тут повітря чисте, не те, що у містах.
Марина й сама залишилася.
— Гарно тут — сказала хлопцю.
— І не кажи. Мо меж вівчарем буду.
Марина підозріло в очі – глип.
— Як це?
— Ось так, як і батько твій.
— Тож тут жити треба.
— Я знаю.
Дівчину за руку взяв.
— Давай туди підемо!
Вітер гуляв по пагорбах розвіюючи русяве волосся дівчини. Ніч огорнула все, хоча місяць освітлював так, що ногою без волі своєї не зачепишся. 
Раптом Дем'ян впав на ноги ставши на одне коліно. З кишені маленьку червону коробочку дістав.
— Ти вийдеш за мене?

Від автора
Я щиро вдячна кожному, хто прочитав першу частину циклу "Дівчина з полонини" Попереду у Марини ще багато пригод. Запрошую до читання другої частини. 
Дякую, що ви зі мною!