Дорого до щастя. 2

До цілі тепер рукою сягнути. Марина тримала своєю надійну руку Дем’яна й дивилася поперед себе. В ліфчику нічогеньку суму назбирала, тому тепер геть нічого не страшно. Аби тільки гроші не загубити.
— Ви хоч повернетесь? — запитав Петро, який саме був на перекурі.
— Не знаю — сказала Марина.
— Можливо, де ще тут грошей заробиш — додав Дем’ян.
Йшли мокрим асфальтом. В кожного на плечах красувалися однакові рюкзаки. Напередодні Дем’ян для обох купив.
— Хто ж в гори й без рюкзака?!  — сказав Марині вручаючи їй величенький оранжевий рюкзак.
Марині не подобалась картинка в дзеркалі, їй зовсім не пасувала сумка за плечима до пуховику. Але перечити не стала, бо ж і воду, і пару булок в кульку по горах не понесеш. А ще декілька   «дівчачих дрібничок» з собою взяла. Речей не багато, тому рюкзак не був важким.
— Куди тепер? — запитав Дем’ян.
— Тепер би добратися до селища Красник.
— А далі?
— Лише власним ходом через пагорби. 

Як по змаху чарівної палички автобус, який курсував через село Красник стояв, ніби очікував саме на Марину з Дем'яном. Тільки-но ті в автобус сіли – одразу рушив з місця.
Навіть два вільних сидіння було у самому центрі.
— Я люблю спонтанні рішення. Думаю з тобою точно зі нудьги не помру — посміхаючись сказав хлопець.
Марина дивилася у вікно розглядаючи пагорби. Краєвиди були ніби з полотен відомих художників, які бачила у підручниках.
Про школу згадала, аж холод по спині пробігся.
— І як тепер в школу повертатися?
Дем'ян взяв руку дівчини й накрив своїми.
— Не переймайся. Закінчиш, нічого що старшою будеш всього на рік.
— Якби. Я і так старша була, бо пізніше мене віддали.
— Ну на два, яка різниця.
— Є різниця. Я вже не хочу вчитися — пояснила.
Після того, як отримала свою першу заробітну плату в казино не хотілося витрачати час на висиджування уроків.
— Не біда. Я чув, що зараз появилось безліч онлайн-шкіл. Може переведешся в таку і зможеш паралельно працювати.
— З тобою в казино?
— А чому б і ні?
Признаватися не хотіла, але вона не дуже любила роботу прибиральниці. Ці презирливі погляди, ці плівки, а іноді й зовсім блювотиння після п’яних відвідувачів.
— Прибиральницею більше не хочу.
— А ким?
— Я не хочу працювати в казино. Ким – не знаю. Просто вірю, що одного разу я зрозумію. А ти — звернулася до Дем'яна — Ти ж не мріяв з дитинства працювати в казино?
— Мріяв.
Марина очі вирячила.
— Жартую. Я мріяв бути ландшафтним дизайнером.
Марина голівку в шапці почухала.
— Хто це?
Дем'ян загадково посміхнувся.
— Дуже важлива професія, без неї все рухне.
— Справді?
— Так, але навпаки.
— Як це?
— Я змалку малював, уявляв як би переробив двір у домі дідуся і бабусі… Любив цю справу. Але батько каже, що тут дизайнерам робити немає чого. Кожен сам собі ландшафтний дизайнер. Каже, що краще своїми руками йти та робити. От і роблю іноді, разом з батьком.
— Мені здається, що якщо є мрія – потрібно втілювати. Можливо змінити місто, країну.
Дем'ян скривився.
— Ти просто Діснеївських мультфільмів передивилася.
Марина ображено губу надула.
— Ну не ображайся, маленька — сказав з інтонацією, як до дитини — Я не хочу їхати за край світу, аби стати там ким уявляв себе в романтичний підлітковий вік. Ні на що я не зміню наші Карпати. Хіба не чула: «Де родився, там і знадобився» Обов'язково знайду справу свого життя і тут.
Марина плечима знизала.
— А якщо я мріяла жити в Івано-Франківську. Де я таке втілю тут?
Дем'ян ніжно посміхнувся.
— Та хоча б он в Краснику.
Парочка навіть не помітила, як доїхала до пункту призначення. Від Верховини до Красника відстань не велика, навіть часто люди підводами її долають.
Вийшовши з автобуса Марина руки розвела.
— Ось тепер саме цікаве. Тепер нам потрібно перейти річку Чорний Черемош і йти прямо, там мо когось запитаємо.
— Запитаємо? — здивувався — Ти впевнена, що ми когось зустрінемо?
— Не дуже.
Дем'ян явно хвилювався.
— Я зараз на карті введу полонина «Шумняска».
Він зупинився закриваючи екран від сонця.
— Ну що там?
— Ти впевнена, що це біля цього села? Тут безліч полонин, а такої немає!
— Ой, напевно на карті багато полонин нема. Кому вони тре?!
Раптом Дем'ян вирішив розпитати тутешніх жителів Краснику. Біля них якраз дідок повільно проходив.
— Доброго дня! — привітався Демян.
— Слава Ісу! — відповів сивий дід.
— Нам потрібно на полонину Шумняска.
— До Василя?
— Так — відповіла одразу Марина.
А в самої аж від серця відлягло.
— Досвіта тре було йти. А тепер одигенде ночувати прийдеться. Не дійдете сьогодні.
Марина з Дем'яном переглянулись.
— То ми діду молоді, мо справимось?
— А мо й справитесь — погодився той — Пилуйте.
І хлопець з дівчиною поспішили. Йшли прямо, як дід рукою показав.
А дід ще залишався на своєму місці. Дивився, поки тих пагорб не сховав від його старечих очей. Перехрестив невідомих собі дітей, та й пішов у справах.

Попереду безмежна невідомість вкрита деревами й небом, яке ніби з землею з'єднане. Залишаючи селище позаду дівчина не відчувала страху, лише серце стрімко трепотіло від думки, що от-от попереду побачить невеличку хижу, зайде туди, а там батько…
«Що казати?»
Головою захитала, аби цю нав'язливу думку відігнати.
— Це не страшно — почала заспокоювати хлопця — Я не думаю, що нам прийдеться довго шукати.
— Не переймайся. Боятися людей потрібно, а тут їх не видно.
Дем'ян час від часу зупинявся аби сфотографувати краєвиди.
— От ніколи ці телефони не передають всю красу.
А потім об'єктив на Марину направив.
— НІ — закричала закриваючи себе руками.
— Та чому? Ти прекрасна!
Прекрасною зараз Марина себе не відчувала.
— Потім.
— Потім нас тут не буде.
Він витягнув руку аби зробити спільне «селфі» і Марина видавила посмішку.
— На згадку — сказав — Навряд чи ми колись повторимо таку авантюру.
— Чому б ні? — засміялася.

Вони перебирали ногами понад годину. Зупинилися води попити та й перекусити булкою з маком.
— І що вони вказівні знаки не зроблять — обурювався Дем'ян.
Раптом дівчина здалеку побачила отару овець, яка струмочком спускалася з пагорбу.
— Дивись — сказала до Дем'яна.
— Краса!
— І не кажи. Мо то отара батька?
Марина булку дожувала.
— Пішли.
Дем'ян за нею.

Не йшла і не бігла. Ноги мимоволі ступали широким кроком. Здавалося, що самі несуть її до цілі.
«Що скажу?» — не відпускала думка.
Коли врешті через добрих пів години наблизилися до отари - чоловіка побачили.
— Це він — сама собі — Змінився так...
— А мо не він, звідки знаєш?
— Відчуваю.
Йшла до нього й нічого не бачила перед собою. Лише чоловіка, який направив свій погляд на дивну молоду парочку.