Дорога до щастя. 1

І дощ, і сніг – і все воно минеться. От тільки щастя хочеться душі.
© Ліна Костенко

Сніг зійшов і наступив березень. Він проходився по містах, селах, пагорбах і Марина відчувала, як народжується справжнє тепло. Стояла на порозі казино й думала про те, що пора закінчувати свій заробіток і піти на зустріч своїй цілі. Не гадала більше: прийме батько чи не прийме. Хотілось просто в очі за довгі роки розлуки глянути. Сказати: «Привіт, тату» А як відреагує  – нехай буде лише у нього на совісті.
Дем'ян у кожну вільну хвилину прибігав до своєї подружки-прибиральниці.
— Так і подумав, що ти тут.
Він став поряд і взяв її за руку.
— Після зарплатні – їду - сказала.
— Я з тобою.
Марина стиснула його теплу долоню. Була щаслива, що зараз відчуває себе потрібною. Чомусь не боялася, що Дем'ян зрадить, як інші. Бо це здавалося чимось неможливим.

А тим часом у казино та ненависна Вероніка помітила, як Наташка вдихає білий порошок.
— Ах ти, суко! — закричала Наташа, яка помітила світлу гриву офіціантки.
Та в зал на каблучках вибігла.
— ЕДУАРДЕ! — закричить.
Всі працівники на Вероніку – глип.
— НАТАШКА НАРКОМАНКА!

— Що там відбувається? — насторожився Дем'ян.
Марина теж почула галас в середині, але повертатися не хотіла. Це місце їй нагадувало дім рабовласників.
— Облиш — мовила — Краще прогуляймось.
— Куди підемо?
— Аби не тут.

Верховина була вкрита теплим сонячним світлом. Відблиски сонця грали на краплинах талого снігу. Здавалося, що коли настає така пора – нещастя всі закінчуються. І по переду лише тепле літо.
Раптом увагу дівчини привернув автобус «Верховина-Косів»
— Ну що, додому? — запитала у Дем'яна.
— Хах, якби ми ладні були бути настільки вільними, аби ось так просто сісти й поїхати.
— А що нам заважає бути вільними?
— Зараз нам заважають гроші, бо ж зарплата на днях.
— Твоя правда. Якби зарплату дали сьогодні… Але спершу до батька.

А Смодна тим часом дрижала від рук справедливості.
Орисю арештували разом з Ігорем, Денисом і Максимом.
Кожного судили по власній статті.
Орися йшла, як замовниця вбивств і махінацій з паперами.
Ігор – за вбивство трьох осіб. Не признавався, проте за допомогою переляканої Орисі все стало на свої місця.
— Де Ви того листа знайшли? — кричала Орися до слідчого, коли її виводили з залу суду.
— У тебе на прилавку в магазині.
Очі округлилися.
«От я дурепа»
Лист з Києва був від самого Ігоря, який поїхав у столицю через замовлення. Яке саме ніхто ніколи не дізнається, адже те, що він вбив по проханні Орисі двох жінок – вважали за чисту послугу заради взаємної вигоди й ніяк не зв’язували це з діяльністю кілера.

— Мовчи — востаннє сказав той до Орисі.
І хоч жінка розпатякала усе, що її стосувалося, про кілерство Ігоря змовчала.
Усе їх набуте шахрайством майно було передане державі.

— Хто б міг подумати.  А я ще сварилася часто з нею – бідкалася Люда у своєму дворі.
Чоловік Петро сидів на лавці дивлячись під ноги.
— Лячно жити в такому світі — не вгамовувалася — Я ж її за приятельку мала. Хіба таке можливо?
Петро чоло почухав.
— Вона ще нам з похоронами допомагала, майже все на себе брала — згадала — Шкода, що втерти маку вже не зможемо. А в очі подивитися ох вже й хочеться.
— Або плюнути межи ті безсоромні очиська — сердито сказав Петро і плюнув в землю.

Село гуділо новиною про розкриття таємниці «проклятої» Смодни.
Зіна видихнула, що все вирішилось і чіпати вже ніхто не буде. От тільки єдиний магазин у селі закрили. А Петрівна після нишпорок слідчого геть на дно засіла. Чомусь після затримання Орисі вирішила взяти «відпустку» для бізнесу.
Раптом у вікно постукали.
Зіна відчинила двері навіть не виглянувши. Чомусь вже нічого не боялася.
— Чого Вам?
Напроти стояв дід Іван.
— Ой Зіно, що це робиться — аж плаче дід — Вік живу в цьому селі, а щоб таке…
Хотіла прогнати, але рукою в хату запросила.
— Налити немає що — попередила.
— Та що ви заладили «налити нема, налити нема» я ніби не людина і без «налити» поговорити не можу. Після смерті Могоровича геть душі кепсько.
— Всім зараз кепсько.
— Ой, Зінко, ти так змінилася. Роман кинув, дочка втекла… Як же ти жити будеш далі?
— А що мені діду? Хіба є заради кого?
Дід вмостився на стільчику біля столу у прихожій.
— Їдь но ти Зінко до дочки. Вона мо тобі поможе.
— Хіба мені допомога потрібна?
— Ой, потрібна.
— Тсс, діду. Й без Вас знаю, як жити.
— Ой, я теж такий був. Повір мені, в старості зрозумієш – ніхто не знає, як жити. Живемо так, як повелося, а як правильно — замовк на мить — Один Бог знає.
— Може чаю? — запропонувала Зіна.
— Давай.
Поки та біля груби поралась. Дід Іван розглядав стрункий стан жінки. Вона була гарною на свої роки, от лише горе з алкоголем зробили свою справу.
— Я що тут подумав. Мо тобі допомога по дому тре, чи ще щось. Я швидко ладу всьому дати можу. Те що п'ю не зважай. Я не буйний.
Зіна очі закотила, руки в боки.
— Що ви мелете, діду?
— Подобаєшся мені Зінко!
«За що мені таке?»   —  подумала.
— Зараз чайник закипить, поп'ємо. Та й ідіть діду з Богом. Мало мені горя? Не хочу більше нічого.
— Ой не можна так, ой не можна… Бачу ж, думки колесом ходять і сама геть нічого не зробиш. Хочеш з тобою до дочки поїду?
Поки чайник ще не закипів – впала на стілець біля діда.
— А люди, що скажуть?
— Хіба важливо? Вони й так язиком чешуть.
А Зіні було важливо. Стільки натерпілася від плітків про себе, що тепер захотілося просто спокою. На очі б нікому не попадатися.

З казино Наташку все ж поперли. Та так голосно, з криками, з воплями, що Марині на душі ще пару днів «коти шкребти будуть»
— Якщо серед вас буде хтось, хто вживає наркотики – крім звільнення останню зарплатню не отримаєте! — шипів крізь зуби Віталій – головний менеджер — Я вас навчу працювати, я вам покажу…
Дівчина не дуже вдумувалася в слова, стояла з усіма в шерензі, я м'яла поділ фартуха. До неї Віталій найбільше зиркав.
«Мабуть, думає я з нею заодно»

Після криків, воплів і наставлянь від Віталія за роботу прийнялася: тут протерти, там підмести…
— Гей, псс.
Обернулася, а Дем'ян стояв біля східців. Пальцем до себе підізвав.
Спираючись на швабру до нього посунула.
— Я тут з батьком говорив — почав, як тільки дівчина стала біля нього — Він знає, що я поїду в гори.
— В гори?
— Ну я сказав, що їду подорожувати з дівчиною. Він дав добро.
— Подорожувати?
— Ну не міг я сказати: «Їду до чорта на кулічки до вівчаря, який живе на полонині»
Дівчина посміхнулася.
— Дякую.
Дем'ян ніжно підняв руку і взяв Марину за підборіддя. Цілими днями вона мріє про його поцілунки, про його теплі руки, його тіло… Та тільки він продовжує тримати її на відстані. Коли його солодкі губи торкнулися - швабра впала на підлогу від чого почула голосний «дзень»
— Не зважай — прошепотів прямо біля її губів.
Не зважала. За шию вхопилася. Хотілося назавжди розтанути в цьому моменті. Не чула музики, не чула відвідувачів, лише його дихання, лише його аромат.
— Потрібно йти — прошепотів він.
І вирвався з обіймів.
— До п’ятниці.
— Чому? — запитала не оговтавшись від пристрасті.
— Зарплата.
Всі ці дні були пекельною мукою, бо йшли повільно, а Дем'ян якщо і не був зайнятий роботою аттенданта, то допомагав батьку. Коли п’ятниця врешті настала – пора було збирати речі, аби вирушити на полонину.