Дорога від болю. 10

Працюючи прибиральницею Марина часто спостерігала за іншими працівниками. Блондинка-офіціантка Вероніка, яка чіплятися до Марини й Наташі полюбляла підробляла проституцією. Відкрито про це ніхто не говорив, проте не раз бачила, коли та на годину кудись виходить то з одним, то з іншим. Бармен Зеник часто обраховує п’яних відвідувачів зливаючи їх дорогий алкоголь, а переодягнена у відвідувачку ромка Рубіна – продавала наркотики.
До всього цього дійства Марина звикла, от тільки спілкування ромки з Наташею – насторожувало.

Тієї будньої ночі,  коли Наташка позвала ромку за собою в вбиральню – Марина вирішила піти слідом. Часто вона спостерігала за колегами, але ритуал походу в туалет цих двох здавався дивним ще тому, що такі походи були регулярними.
— Фена не маю, лише травка — почула голос Рубіни.
Марина тихо стояла біля напівзакритих дверей. Затримувала дихання ніби воно заважало підслуховувати.
— Та йоб — розізлилася Наташа — Я тебе коли ще просила?!
— Знаю, знаю — голос ромки — В мене в пріоритеті ті хто повну суму платить – їм і продаю.
— Та я ж в тебе давно купую! Хіба так можна?
— Будеш платити повну суму – буду приходити спершу до тебе.
— Добре — сердито, але погодилась.
Коли Марина почула шелестіння – тихенько підглянула. Побачивши, як Наташка дає ромці гроші, а та маленький пакетик з зеленим порошком – вирішила, що побачила достатньо.

Стільки часу намагалася зрозуміти, що гризе колегу, а тут он відповідь – наркоманія. Віталій і Едуард не раз попереджали про алкоголь і наркотики – тут це під суворою забороною.
«І що тепер робити?»
Жалітися керівництву не хотіла. Крім «миші» ще «шісткою» почнуть називати. Проте Марині завжди більше роботи, коли Наташа починає «хворіти» - по її словам.
Вийшла в залу, очима Едуарда нагледіла.
«Мовчи глуха. Менше гріха»
Та й махнула подумки рукою.

А Смодна тим часом спала солодким сном. Крім Зіни, яка наважилася прийти до старої хижі, в якій проживав Роман.
Коли чоловік врешті відчинив двері після п’ятихвилинного грюкання. Очам не повірив.
— Чого тобі? — запитав.
— Ой, Романе. Пропадаю без тебе! Візьми до себе! Хоч в ногах спати буду.
Роман скривився ніби соленого огірка з’їв.
— Для чого?
П’яна Зіна на коліна впала.
— Ігорю до тебе вже байдуже. Марина втекла, то він геть забув про мене. Нічого, тобі коханий не буде. Бий хоч вбий, а кохаю тебе до безтями.
Роман втомлено очі протер.
З моменту їхніх відносин минуло хоч і не багато часу, але обличчя Зіни дуже змінилося. І це навіть не тому, що жінка косметикою перестала користуватися. Вона виглядала зовсім змучено і занедбано.
— Що з тобою?
Зіна машинально волосся почала поправляти.
— А що?
— Мені казали, що ти п’єш, але щоб настільки…
— Кохасику мій, візьми до себе. Я виправлюсь. Це через кохання моє нерозділене.
Роман важку руку витягнув перед собою.
— Додому йди — наказав.
— А ти прийдеш?
Очі закотив.
А жінка не відступала:
— Ти ж кохаєш мене? Скажи, що кохаєш!
Роман рукою за куртку Зіну, та й в очі так глянув, ніби в саму душу:
— Йди, по доброму кажу!
І душа Зіни таки зрозуміла: не кохає зовсім.
Стримуючи схлипування додому посунула. А перед очима геть нічого не видно. Лише ноги свої, які ступають по білих кучугурах снігу.

Коли відвідувачі розійшлися  Марина у власній комірчині закрилася. Гроші перерахувала та й на бік – спати. Навіть вмиватися не хотілося.
Тук-тук-тук.
Те, що постукали не дуже голосно свідчило, що це точно не Наташка.
— Хто там? — запитала біля дверей.
— А ти когось боїшся, що замикаєшся? — голос Дем'яна.
Відчинивши двері відразу широкою посмішкою обдарувала.
— Звісно. Боюся, щоб якийсь Дем'ян не прийшов і спати не завадив.
Та й засміються обидва.
— Не можу заснути після тієї розмови — пояснив хлопець.
Марина рукою в кімнатку запросила.
— А мені якось простіше стало. Якби не ти… Зрештою, хороші люди завжди напругу знімають. Всі ці місяці, як ми працювали – я лише й думала про те, як батька зустріну. Боялася, що прожене, але надіялась. Тепер, коли надії немає – не думаю зайве.
— І не думай. Воно роботі заважає.
— Заважає — погодилась.

На маленьке односпальне ліжко сіли. Дем'ян витяг свій смартфон.
— Скажеш свій номер?
— У мене немає телефону.
Здивовано Дем'ян вп'явся своїми очима в Маринині, не міг зрозуміти: дівчина серйозно, чи насміхається.
— Справді нема.
— Як так?
— Ні він у мене був. Точніше не зовсім мій… Ай, слухай. Куплю пізніше.
— Згубила? — не вгамовувався вияснити.
— Я ж раніше своїх грошей немала — все-таки наважилась розповісти — Мамка і не купляла. В неї був телефон, лише такий, що з кнопками. А я і не просила ніколи. В нас однаково грошей не було, лише тато  відправляв щомісяця пару гривень — батька згадала змовкла на мить — А ґаздівства як такого не мали, аби мати лишню копійку.
— Ясно.
— Та я не ображалася ніколи. Мені й дзвонити не було кому. Коли когось викликати тре – то до вікна, а там і гукала — сміється — О це і є справжнє життя.
Дем'ян і собі засміявся.
— Правду кажеш.
Сиділи один біля одного. Марина відчувала тепло, блакитні, світлі очі Дем'яна світилися ніби білим полум’ям. Раптом Демян повільно нахилився і Марина не втрималася. До губ припала. Хлопець обійняв за талію. Ніжні поцілунки здавалося мають чудодійну силу забувати все погане, бо Марина розчинилася у цій миті настільки, що забула де вона. Легко стогнала від обіймів і поцілунку й навіть не помітила, як зняла сорочку.
— Чекай — зупинив Дем'ян.
— Щось не так?
— Ні, ні все супер. Просто… Давай не тут, не сьогодні.
— Що не сьогодні? — не могла прийти до тями.
— Це буде заважати нам обом.
Дем'ян скочив на ноги.
— Ти така маленька, така тендітна. Я хочу, щоб ти залишилася такою ж до весілля.
«ДО ВЕСІЛЛЯ?»
Марина вирячила здивовані очі й не могла зрозуміти, що відбувається. Говорити боялася.
«А раптом все не так зрозуміла?!»
— Дем'яне! — гукнула, коли той вже збирався закривати двері — Ми разом чи ні?
Хлопець ніжно посміхнувся, зовсім як до дитини й закрив двері.
Марині захотілося бігти за ним. Вимагати пояснень. Але чомусь відчувала себе зовсім беззахисною, безпорадною.
«Чому він так? За що?»
До подушки припала. Жар від тіла Дем'яна ще досі відчувала на собі. Думки про поцілунок збуджували й від того ставало важко. Цей хлопець зараз так близько. Його кімната, яку він ділить ще з трьома працівниками, знаходилась лише на другому поверсі. З колишнім Андрієм все було легко – захотіла – прийшла. Хоча Андрія по суті ніколи не хотіла по-справжньому. А тут… до живця проймає.