Дорога від болю. 9

Маленька кав’ярня в центрі Верховини прийняла привітно. Офіціантка ніжно посміхалася. Дем’ян замовив по філіжанці кави й чекав поки Марина відкриється йому.
Дівчина забувала дихати або бодай моргати віями. Гіркота накривала. Ніколи не думала про батька з іншого боку. Не хотілося більше заробляти грошей. Хотілось чим швидше добратися до полонини Шумняска аби розставити все на свої місця. Якщо з іншими більш все зрозуміло, то яке місце у власному серці посідав батько - не знала. 
— Пробач — порушив мовчання Дем’ян — Я не хотів аби ти переживала. Я не думав, що тобі так болить.
Дівчина мовчала. Не хотіла ворушити рану аби знову не розридатися.
— Люди часто гавнюки. Коли зрозумієш це - стане легше.
Дівчина гріла руки об філіжанку кави. Вдихала аромат ніби він рани загоює.
— Давай не будемо про це — запропонувала.
Дем’ян мовчки погодився.

Дівчина з хлопцем сиділи біля вікна, де повільно танком починав падати лапатий сніг. Він кружляв ніби витанцьовував під ритми гурту «Антитіла», які вигравали у маленькій кав’ярні.
— Файно тут — сказав.
Марина посміхнулася.
— Не думай про те, що тебе засмучує. Ти гарна, коли посміхаєшся.
— Дякую.
Сама собі посміхнулася й відчула, ніби в моменти натягнутої посмішки справді стає простіше на серці.
— Ти ще довго будеш тут працювати? — запитала.
Дем’ян знизав плечима.
— Ще поки не знаю. Є кращий варіант підзаробити?
«Підзаробити завжди хороша справа» - подумала Марина. Але хотіла зараз зовсім іншого.
— До батька хочу. Самій до нього йти лячно. А як прожене?
— Хочеш, щоб я з тобою поїхав? — здивувався.
Дівчина легенько торкнулася долоні хлопця. Його тепла шкіра була ніжною на дотик. Вірила, що такі руки від всього захистити зможуть.
— Марино, хм… Я просто не можу зараз дати таку відповідь.
Дівчина відсахнулася. Руку прибрала.
— Е-е, просто батько має згоду дати. Я тут йому допомагаю.
— Та ні – зніяковіла — Я сама. Сніг зійде і вже тоді поїду.
— А-а-а. Чекай, то до того часу я зможу з тобою поїхати. Думав, що ти зараз хочеш.
— Я вже б поїхала. Хочу вияснити все. Проте не зараз… Он снігом все замело. Не впевнена, що добратись зараз туди можна.

Сніжинки кружляли над кучугурами снігу. Марина уявляла, як провалюється в кучугурі й потрапляє в самісіньке пекло. Здавалося, що вже нічого не страшило. Всі кого знала – зрадники, навіть батько.
— Дем’яне — наважилась — Я не можу так жити.
І в очі заглянула, ніби чогось благала.
Хлопець долонею тендітну маленьку ручку стиснув.
— Не бійся — промовив.
Марині так добре він його доторку стало.
— Не можу. Страшно, бо не знаю у світі людини, яка б мене любила.
Хлопець встав. Стілець біля Марини поставив.
— Я тут — промовив.
Що робити не знала. Хотілось відвинути свій стілець від Дем’яна, але вирішила, що втрачати немає більше чого.
— Дякую.
Дем’ян однією рукою обійняв за плечі й Марина не помітила, як машинально сперлася хлопцю на груди.
А музика в кав’ярні вигравала своє:
«Танцюй на бетоні вулиць.
Танцюй моя зірка.
Танцюй, поки не проснулось.
Натомлене місто»
І якщо в залі ніхто не танцював, то заборонити робити це великим сніжинкам за вікном не міг ніхто.

А у Смодні падав той самий сніг.
Слідчий Міша сам цього не розумівши ніс в руках справжнісінький доказ причетності Ігоря до вбивств у селі.
А сталося це ще під час його розмови з Орисею.
Поки та бідкалася, що Михайло заважає їй працювати, той помітив конверт з Києва просто на прилавку. Поки Орися викладала товар з коробки, той швиденько конферт – хап і в кишеню.
Дорогою до відділку у Косові Зіну вгледів.
Сам того не розумів: «І чому ця жінка на очі завжди мені попадається»
А Зіна собі теж саме подумала.
— Добридень! — привіталася перша.
— Вітаю, вітаю Зіночко! — радісно відповів — Не пройшло і дня, чи не так?
— Чи Ви мене переслідуєте?
— Бог з Вами! Лишень он мені надійшла інформація, що дочку Вашу зі школи виключили.
— Нехай, це її вибір.
— Вона хоч знає про це?
— А Вам то що?
Михайло хитро посміхнувся, що жінці аж серце в п’яти та й пішов далі.
Хоч та хотіла до Ромчика зайди, але через нервування вирішила краще додому вернутися – рану алкоголем залікувати.

Дорогою до Косова думки у слідчого так заблукали, що й не одразу про конверт згадав. З ним же пішов додому. Вже у маленькій двокімнатній квартирі, де жив три роки з молоденькою дружиною Юлею згадав про конверт з Києва.
— Що вони там задумали? — сказав під ніс повільно розрізаючи конверт.
— Ти про справу Смодни? — запитала дружина.
— Угу.
Юля була маленькою на зріст, десь метр п’ятдесят п’ять. Працювала бібліотекаркою і рідко сунула носа не у свої справи. Але про Смодну зараз говорив весь Косів, тому вона кожного разу тремтіла, коли чоловік відправлявся в те прокляте село.
Раптом побачила блиск в очах чоловіка.
— Що там? — не втрималась.
Він чимшвидше кинувся до смартфону.
— Алло! Алло! Ви чуєте? Так, так це Михайло Галіш, з'єднайте мене з Геннадієм Павловичем.
Він посміхнувся Юлі, яка тут же зрозуміла – «Справу закрито»

Коли Марина ступала ногами по білому килиму її руку тримав Дем’ян.
Вони не домовлялися зустрічатися, не говорили зайвих слів про ніякі стосунки. Просто говорили мовою тіла – цього було достатньо для двох.
— А в мене двоє батьків було — почав говорити Дем’ян — Батько тяжко працював аби прогодувати всіх нас. Баба й дід старі були, дома господарство тримали. Всі ми на плечі батька.
— А мати?
— В Чехії працювала. Я так дуже довго думав. А потім вияснилось, що у неї там і квартира, і чоловік інший…
— Нічого собі.
— І таке буває. Її в моєму житті не було ніколи. Я теж, як ти виправдання шукав. В руки кидався. Обіймай. Лише зараз розумію – не любила мене.
— Де вона зараз?
— Живе своїм життям. Нещодавно в неї родилася дочка. Ельвірою назвали.
— Ти бачив свою сестричку?
— Ні.
Дем’ян розповідав і розповідав про дитинство без матері. Як кожного разу біг до дверей, бо думав, що мама з заробітків приїхала. Чекав, аби обійняти. Прокручував у голові діалоги з мамою, записував те, що хотів їй розповісти.
Марина відчувала біль хлопця так ніби це був її біль. Дивилася у вологі очі, а в них себе бачила.
«Прокляті ті, хто лишають своїх дітей» — думала.
Якби зараз тут напроти них повстали батько Марини та матір Дем’яна – дівчина довго б не думала. Обом би в очі плюнула. А от за Дем’яна була не певна. Навіть жаліючись на дитинство в голосі відчувала ніжність.
— Ти хороший син. Просто всі ми звичайні людиська. Я от не знаю, яка би я була мама.
Дем’ян стис маленьку руку.
— Вірю, що найкраща.
І цих слів було достатньо аби повірити. Марина ніколи не думала про дітей, просто знала, що колись дано буде цьому статися.
— От таке воно життя… Щоразу переконуюсь: наше існування – це гра у виживання, де кожен шукає якусь розвагу, аби не було сумно.
— А суть у чому?
— Та хіба є вона та суть? Пів світу плаче, а пів скаче. 

Коли прийшли в казино залишалася лише година до робочого дня. Наташка, яка сама ж і відпустила губи невдоволено надула. Марина не зважала. Лише зараз відчувала себе потрібною хоч одній душі в цілому світі. Не вимагала нічого від Дем'яна.
«Нехай просто буде поруч»