Дорога від болю. 8

Маленька, метрів з чотири, комірчина світилася. Єдина лампочка – замість сонця. В ковдрі з блакитними волошками Марина занурилась у власне тепло тіла. Холод був собачий. Лютий – завжди здавався більш суворим, але що морози вдарять до мінус двадцять не очікувала. Якби знала одягу відповідного купила. А так, досі жодної копійки на забаганки не витратила, лише дешевий пуховик купила. В ліфчик все складала та й носила його не знімаючи.

Ще й Наташа хворіє без перестанку. Роботи пробавилось, деколи приходилось робити прибирання на другому поверсі, де був розташований головний покерним стіл з баром.
— Доброго ранку — привіталася Марина, яка врешті наважилась вилізти з під ковдри, аби поснідати. 
У кухні – тиша.
Наташа стукала ложкою по керамічній мисці з супом. Крім неї було ще п’ятеро колег.
— Ну і холодно — сказала до Наташі, біля якої поставила свою миску.
Та видно розмовляти не хотіла.
— В тебе все гаразд?
Наташа стиснула ложку.
— А в тебе? — запитала скрізь зуби.
— Ти якась дивна останнім часом.
— Не твоє діло.
Якраз Марина і вважала це своїм ділом. Бо ж занедужання колеги означало для Марини збільшення обсягу роботи.
— Якщо я можу тобі чимось допомогти, ти…
— ЗАМОВКНИ — зірвалася на крик.
Усі повернули голови до дівчат. Марина ніяково почала їсти суп.
— Наші мишу зараз погризуться — засміялась блондинка, яка працювала офіціанткою.
— Дивись, щоб твою тонку шию не перегризли — додала Наташа.
— Що ти сказала? — блондинка встала з-за столу.
Наташа спираючись за стіл теж повільно встала.
— Щоб ти свій яд бризкала в протилежну сторону.
— Сука — прошипіла блондинка й кинулась і в без того розтріпане волосся Наташі.
В Марини аж щелепа відвисла.
Наташа не зважала на видирання волосся. Вона била ногами в живіт, по колінах. Руками тримала за плечі та шию, аби блондинка не могла відступити.
— АЙ — кричить офіціантка — ВІДПУСТИ!
— Потрібно було думати про це до того як кинулась  — сказав чоловік, який працював тут барменом. Він поклав миску с супом і повільно вийшов з кухні. Інші повторили цей процес.
— ТА ПЕРЕСТАНЬТЕ — лише зуміла закричати Марина.
Вона побачила цівки крові на губі у блондинки.
— Та щоб вас…
Вибігла з кузні.
До охоронця, з яким більше спілкувалася побігла.
— Петро, там наші дівчата б’ються.
Широкий в плечах, але маленький зростом – десь метр сімдесят – Петро забіг на кухню. Ледь відірвав Наташку від змученої, побитої офіціантки.
Вона виглядала перелякано й не було навіть сліду зухвалості. Скориставшись порятунком та вибігла з кухні.
— Ти що твориш? — запитав охоронець, тримаючи дівчину за плече.
— Те, що заслуговує.
Петро перевів погляд на Марину.
— Та обізвала наш мишами, а потім сама на Наташу кинулась — пояснила Марина.
Зціпивши зуби Наташка забрала руки охоронця. Сердито вийшла грюкнувши дверима. Охоронець - слідом.
Марина провела поглядом гору немитих тарілок  й тихо видихнула. Сьогодні черговою по кухні була Наташа.

У Смодні було нарешті спокійно. Жителі хоч трішки відчували себе в безпеці допоки слідчий Міша носився з блокнотом, ручкою й особистими питаннями.
— Ми не повинні йому геть все розбалакувати — обурювалась Зіна.
— Та що зробиш. Справа в нього така — лише відповіла Петрівна.
Цій повнявій бізнесменці самогону місцеві балачки – пуста справа. А тут Зіна у постійні клієнти набилася. Та й ще не на хрестик бере,  не міняє на олію чи молоко – гроші справжні платить.
— Справа, то справа. Я он до тебе йду, а він вже нинька мене виглядав. Розпитував про Марину. А я що? Дочка повнолітня – робити може все що схоче.
— А де вона?
Що що, а в селі розмов про Марину вистачало. А в легенду  Зіни геть ніхто не вірив.
— Так до батька поїхала.
Петрівна насупила брови.
— Кажуть, Міша вияснив, що нє.  
Холод пробігся по спині.
— Як нє? — вирячилась — Мені мо краще знати.?!
Сперечатися Петрівна не стала. Пляшку с сивою рідиною в руки Зіні: «На», а сама гроші з рук забрала.
— До завтра — попрощалася.
Зіна сунулася додому й думала, про нахабність Петрівни.
— Теж мені! «До завтра» Ніби я геть п’яничка.

Тим часом слідчий Михайло у своєму кабінеті малював схеми злочинів. Все вказувало на Ігоря, а довести – ніхто не може. Перелякані селяни відмовлялися виступати в ролі свідків. Чи справді нічого не бачили, чи бояться – впевнено сказати не міг. Але знав точно – Зіна і Марина щось знають. Але те що вони не заодно з Ігорем – був упевнений. Адже Зіна звичайна сільська п’яниця, а Марина напевно втекла від такої мамці. От лише провалів розслідуванні вистачає… Міша не був впевнений у втечі Марини, іноді виникала підозра, що її як і решту – вбили. Лише одна Орися запевнила, що бачила, як та на автобус сідала. А довіри до Орисі в слідчого не було. Те, що вона продала свій магазин Ігорю, а той повернув її працювати звичайним продавцем було, як мінімум не зрозуміло.
— Ну так борги мала - віддавати ж якось тре — вкотре пояснювала надокучливому слідчому.
—  Де саме мали борг?
— В банку.
Слідчий весь час щось шкрябав у блокноті, і це лише дратувало Орисю.
«Потрібно все запам’ятати, що кажу» — думала про себе.
— В якому банку?
— Яким боком це стосується справи вбивств?
Міша скоса поглянув на жінку, а тоді знову щось записав.
— Слухайте —  не стрималася Орися  — Я жінка не свята. Самі розумієте, що магазин в селі – справа не з легких. Все життя на своїх руках тягну і бізнес, і господарство. Не потрібно під мене рити. Крім простроченої кільки в томаті десять років тому – Ви нічого не знайдете — засміялася — Я чиста, як кришталь.  
Михайло вже звик до «невинності» місцевих. Майже кожен виправдовував себе, ніби всі під підозрою.
— Пані, Ви ж розумієте…
— Розумію, тільки Ви мене зрозуміти не хочете — перебила — Я все, що знала – розповіла.
Слідчий прокашлявся.
— Чекайте…
— Та перестаньте Ви до мене приходити — вже злилася — Я ж не протираю штани в кабінеті. У мене роботи багато.
І заходилася товар з коробок виставляти.
— Он — показала на коробку — Це все тре було ще до одинадцятої оцінити. А я он язиком чешу.
Вирішивши прийти пізніше слідчий покинув магазин.
Орися впала на стілець – руками очі затулила.
— Ой пропаду — сама собі.

А в підпільному казино, що на Верховині Наташка все ж прийнялася за роботу. Навіть Марині дозволила погуляти до п’ятнадцятої години. Хоч та виглядала не найкраще – Марине не перечила. Вирішила прикупити пару грубих колготок, кофту і теплий спальний костюм.
— Ти в центр?
Вже зібрана вона прямувала до вхідних дверей. Аж раптом Дем'ян намалювався.
— Ти теж? — запитала.
— Маю деяку роботу.
Так і пішли разом.
— Ось флаєри — показав на темну екосумку в руках — Маю розвісити.
— Невже Віталій вирішив зробити рекламу казино?
— Ха-ха. Скажеш таке! Це батько наказав. Вже більш менш все зробив – нині вже тре туристів шукати.
Марина хвильку подумала.
— А давай я допоможу.
Побачивши задоволену усмішку хлопця – в грудях потепліло. Вже і забула, що то одягу теплого купити мала.
— Ти сам де народився? — чомусь спитала.
— В Рожнові, а що?
Марина плечима знизала.
— Так цікаво.
Хлопець розповів про те, що в Рожнові вони жили з батьками, дідом і бабою у двох кімнатному будиночку. Батько часто їздив на заробітки по Україні й будував будиночки з дерева. Мама все життя в Чехії працює.
— Я її рідко бачив в дитинстві. Баба мені замість мами була.
Розповідав про те, як з дідом на рибалку ходили, як вчився випасати овець і стригти вовну.
— А в мене не було ніколи дідуся і бабусі — з сумом мовила — Мамині рано померли, а татові в Закарпаття переїхали й не спілкуються з нами.
— Іноді це лише на краще.
— Чому?
— Ті, хто не хоче з нами спілкуватися можуть заподіювати шкоду спілкуючись з нами.
Йшли по центру Верховини. Дем'ян виймав флаєр з оголошенням здачі в оренду будиночку і приклеював його до будь-чого, що бачив: автобусна зупинка, стовп, дерево…
— Я з татом давно не спілкувалася.
Ледь приклеївши флаєр скетчем до холодного стовпа – перевів погляд на дівчину.
— Чому?
— Мама не дозволяла.
— Ти так думаєш?
Марина вирячила очі.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла.
— Та нічого. Просто завжди здавалося, що коли людина хоче спілкуватися – гори переверне.
— Так він вівчар.
— І що?
— Як що? Він не міг кинути отару, аби приїхати – поговорити.
— Це тобі мама сказала?
— Я знаю.
Розмова Марині починала набридати. Ще ніколи вона ні з ким крім мами не розмовляла про батька.
— Якби ти знала правду, то знала, що часто вівчарі чергуються, аби сім'ю провідати.
— Та яка там сім'я… Вони з мамкою ненавидять одне одного.
Демян занурився в роботу, вдавав ніби не виходить приклеїти флаєр. Не хотілося порошити розмову, бачив, що ще трішки й Марина або заплаче, або розізлиться.
— Це їх справа. Татко просто не хотів мамку бачити.
— А ти тут до чого? — врешті не втримався — Він же міг зустріти тебе біля школи. Міг просто позвати на нейтральну територію.
Марина завмерла. Не могла поворушити навіть пальцями рук. Дивиться на хлопця – геть не моргає, а по щоках течуть гіркі сльози. Здавалося, що це ті невиплакані сльози маленької дівчинки, яка не доплакала, коли батько залишав їх з мамою.
— Я не хотів — тихо промовив Дем'ян — Йди сюди.
Він обійняв дівча, яка трусилася він гіркоти сліз.
— Пробач.
Марина мовчки дивиться попереду себе. Сльози капають на дешевенький пуховик залишаючи темні сліди.
Демян не відпускав. Тер руками спину, аби зігріти дівчину.
— Повернімось в казино — запропонував.
— Не хочу — прошепотіла.
— Та я дурень. Мелю всяке. Не слухай мене.
Врешті Марина закрила руками обличчя. Почала витирати сльози.
— Ні, ні. Ти правий.
Насторожено Дем'ян заглянув у червоні очі.
— Правий. Це я мала дитина. Вже давно пора подорослішати.
Дем'ян відступив. Дивився незграбно й не знав, що робити.
— Тут недалеко є кав’ярня. Не хоч зайди – погрітися?
— Скільки в нас часу? — запитала.
— Вистачить, аби відпустити біль.