Дорога від болю. 7

Двадцять п'ятого грудня, коли більшість людей святкували Різдво – Марина спробувала курити цигарки. Біль іноді повертався, думки не давали спокою. А Наташка, яка постійно на перекурах цигарку всунула:
— На, полегшає.
Марина так і не зрозуміла дії цигарок. Вдихала гіркоту на повні груди, видихала іноді з кашлем.
— Ефект плацебо — пояснив охоронець, який також курив поруч.
— То нащо куриш? — запитала.
— Бо не курити не можу.
Швидко почала, швидко і кинула.
Душевний біль можуть загоїти лише люди, ні цигарка, ні чарки – не допоможуть.
— Як не допомагає, в мене є ще дещо — прошепотіла на вухо Наташка.
— Дякую, не тре.
Про що каже колега Марина не зрозуміла, але й не хотіла нічого більше пробувати. Поговорити б з кимось – ось всі ліки.
Щойно таке подумала – аж двері відчинились і Дем'ян став поруч з кавою в руках.
— Гарно — промовив.
— Один фіг — мовила Наташка й кинула цигарку в смітник — Піду сходи мити.
«Нарешті» — подумала Марина.
— Що тут робиш? — запитав Демян.
— Цигарки вчилась курити — вліз охоронець в розмову.
Дем'ян зсунув брови.
— Не сподобалось — швидко відповіла.
Стояла – голову доверху. Віями сніжинки ловить.
— Сьогодні надіюсь роботи буде менше — продовжував розмову хлопець.
— Ха-ха. Видно, що новенький.
Охоронець викурив останню цигарку.
— Йду я, бо роботи сьогодні буде ще більше. Хоч висплюсь перед зміною.
 А Марина все на сніг задивилася. Сніжинки на віях вигравали різноколірними барвами.
— У тебе проблеми? — запитав Дем'ян.
— З чого ти вирішив?
— Хтось колись сказав, що куріння зменшує стрес. Дотепер від цього міфу люди починають курити.
Марина холодні долоні до губ притулила.
— Цікаво, як там Смодна.
Останніми днями думала про рідне село.
«Аби той Ігор до мамки не добрався»
— Віриш у прокляття?
— Що ти маєш на увазі?
— Так люди кажуть.
— Що кажуть? — не зрозуміла.
— Недавно чоловіка у Смодні знайшли вбитим. Кажуть вогнепальне.
Страх пройшовся по тілу.
— Коли?
— Та десь на початку грудня.
Марина почала перебирати пальці. Напруга зростала. Було відчуття, що всі хто в Смодні знаходиться – в небезпеці.
— А що за чоловік?
— Не знаю. Кажуть жінка у нього вагітна була.
— Лишенько…
Руки до грудей притулила. Геть серце вилітає.
— Степан…
— Ти знала його?
— Знала. У них з тіткою Мирою життя тільки почало налагоджуватись.
На душі лише гірше стало. Переживала за мамку.
— Вбивцю знайшли?
— Ні.
«Ох, Ігорю, що ж ти за веремію крутиш?!»
Очі опустила та й пішла до будинку.
Не хотілося продовжувати розмову. На душі так кепсько, а від морозу дрижаки хапають.

До комірчини зайшла, двері зачинила. На ліжко звалилася й гайда ридати. Слізьми горю не поможеш, але що робити не знала. Сама врятувалася – цього ж тільки й хотіла. Коли втікала на маму злилась, бачити її не хотіла. А зараз би лишень знати чи все добре в неї. Якщо дядько Роман не повернеться – то геть сама пропаде. Ніколи з роду одною мамка не жила. Спочатку з батьками у Кутах, потім у Смодну переїхала до Василя, який заміж покликав. А там вже з Мариною удвох зостались. А якщо Роман повернеться, то теж душа не на місці. Хоч би не бив більше.

До третьої в ліжку лежала, а там знову до роботи.
Цього дня людей було багатенько, не дивно, бо ж вихідний врешті двадцять п’ятого грудня зробили. Музика гучна, аж вікна дрижали. А голова і без того от-от і лусне від переживань і втоми.
Десь о восьмій годині, коли здавалося що з ніг впаде – у дверях з'явився частий відвідувач – молодий хлопець років двадцяти. Він завжди програвав, але вперто знаходив гроші аби відігратися. Марина напружилась. Той завжди поводився зухвало з персоналом, але через великі програші його і не думали виганяти.
— О, трудівниця-чарівниця — звернувся до Марини.
Юнак був напідпитку, його кашемірове пальто було явно не по погоді.
— Доброго дня, пане Оресте! — привіталася.
Орест – легенда у закладу. Його тут навіть Марина з Наташою знали. Едуард завжди повторював, щоб не траплялося, ми маємо з такими «безмірними гаманцями» бути привітливими.
— Ти ж знаєш, я тут заради тебе.
Брудну ганчірку за спину сховала.
— Знаю, пане Оресте. Ми Вас зачекалися. Проходьте - показала рукою до зали.
Коли Орест переступав поріг закладу – то був веселий, а на кінець завжди вибігав не попрощавшись. Ще не було дня, щоб він виграв більше чим програв. Таких в закладі вистачало, але Орест був не зламний. Говорять, що він ходить у казино ще з моменту його відкриття.
— Знаєш, я не хочу.
Марина в ступорі не знала, що казати.
— Я зараз Ілону до Вас покличу — перше, що прийшло на думку.
Ілона найспритніший чипер, яка збирає і сортує фішки. Вона мала особливу харизму й Марина знала, що вони не погано ладять з Орестом.
— Чекай.
Орест повільно наблизився до дівчини.
— Можна сьогодні тебе поставити?
— Що? — вирячила очі.
— Я на милі.
Не зважаючи на мокру ганчірку – руки на грудях скала, а в самої бісики в очах.
— Так я ж не Ваша.
— А чия?
Дівчина очі закотила. Розмова зайшла в таке річище, що хотілося просто піти. Але зробити таке з постійним відвідувачем не сміла.
— Нічия.
— Тоді моєю будеш!
Марина стисла ганчірку.
— Пробачте, мушу йти працювати. Он Наташу спитайте, а в мене роботи, як маку.
Тільки хотіла йти, а Орест за руку схопив.
— Якого маку?
— Ну так кажуть… в нас.
— Де у Вас?
— В Смодні, звідки я родом.
І таку напругу відчула – хоч крізь землю провалитись. Зо три секунди холодні очі аж в душу проникли, і якби ще трішки так постояли – заридала б.
Орест відсахнувся, ніби сам відчув цю напругу й рушив до зали. А Марина мерщій по швабру – сніг прибирати.

Вже звикла до диваків-відвідувачів. Але деякі душу труїли не здогадувавшись про те.
До вбиральні зайшла, втомлені очі в дзеркалі розглядала.
— Ну що, Марино — сама до себе — З днем народження тебе.
І так відсвяткувала – зі шваброю і ганчірками.
Раніше любила цю дату, звикла, що на її день народження люди Різдво святкують і так радісно було. По селу лунали співи, рубались ялинки, прикрашались будинки. А мамка завжди робила торт з шоколадом.
За торт згадала – сльоза по щоці.
— Ти що тут прохолоджуєшся — почула голос Наташи — Там повна срака!
Марина вибігла в залу, де криворука офіціантка намагалася прибрати розбиту пляшку вина і тістечка з полу.
— Де тебе носить? — прошипіла та, коли Марина кинулась на допомогу.
Після робочого дня закрила двері. Намагалася зрозуміти, які переваги дає повноліття і коли усвідомила, що ніяких – заснула з чистою совістю.
«День, як день, нічого більше»