Дорога від болю. 6

Ще не було зими, яка б не принесла свято. От і казино готувалося на повну. Тепер про сон Марина лише мріяла. Працівники зі служби оформлення свят бігали туди-сюди, залишаючи купу бруду і сміття. Наташа весь час хворіла, тому Марині приходилось уже пару тижнів поспіль драїти мармурові східці.
— Ми їм свято – вони нам гроші — підбадьорював Едуард працівників.
Марина вже отримала одну зарплатню і всі десять тисяч сховала у бюстгальтері. Так і ходила з грошима під серцем. А після Нового року всім обіцяли заплатити додаткову премію. Скільки кому Марина не знала, лише знала, що їй і Наташі до дві тисячі.
«Хоч би діждати ті дванадцять тисяч»

З Дем'яном майже не бачились. Він весь час працював. У вільний час спішив допомогти батьку, який будував лазню біля будиночка для туристів. Іноді перекидались декілька фразами на кухні.
— Маєш файний вигляд  — сказав Дем'ян, коли та вийшла з вбиральні.
— Дякую, ти теж.
Посміхнулися один одному й до роботи.

А робота кипіла. Марина не встигала сніг прибирати. А ті кляті працівники, які ялинку прикрашали – купу сміття накидували.
— Де ти ходиш?
Наташа вешталась то на подвір’ї, то сиділа довго в туалеті.
— Не твоє діло.
Марина зі злості стиснула кулаки й направилась до Наташі, яка саме вийшла з вбиральні.
— Я тут пахаю за всіма, а ти лише під ногами плентаєшся! — не втрималась Марина — Тільки й кричать з усіх боків: «Марина сюди, Марина туди». Я по твоєму залізна? Все одна зможу?
Наташині очі дивились спокійно крізь Марину і від того вона здавалася хворою.
— З тобою все гаразд?
— Відстань — прошипіла.
Наташа з першої зустрічі здавалася дивною, але чим далі, тим більш її поведінка насторожувала. Марина стиснула плече колеги.
— Слухай, мо тобі допомога тре?
— Від тебе? Село не обтесане!

Село то село. Не бачила сенсу розмову продовжувати. Рукава закачала й гайда працювати. Через колегу-ледарку тепер не слід розслаблятися. Вирішила діяти хитро: бігати, за всіма прибирати, особливо коли Едуард буде в полі зору. А Наташка хай викручується, раз не хоче ділитися проблемами.

Новий рік – початок завжди чогось нового. В Смодні цього року святом і не пахло. Всі жителі були налякані й збентеженні останніми подіями. Мало того, що в будинках покійних Могди та Лукини почалась реставрація за ініціативою підприємця Ігоря, то ще й той Ігор землю покійного Степана захапав.
— Ой людоньки — голосила по селу вагітна Мира — Вбили. Вбили прокляті бізнесмени.
Всі ніби знали, що Ігор вбивця, а довести – не могли.
Зіна, яка за останній місяць геть в пиячку перетворилась – стопку Мирі підсунула.
— Пий. Воно легше стане.
Орися стояла за прилавком магазину, куди її сам Ігор повернув і дивилися на скривджених жінок.
— Пийте, пийте, не ревкайте дармо. Вік в траурі сидіти – гріх.
Мира заплакані очі на Орисю, мовляв: «Цить»
— Дівчата — почала Зіна — Прокляли наше село. Чую я, не залишиться тут ні людини.
А сама шмарклі з червоного  носа рукавом куфайки витерла.
— Моя Марися он – втекла. Не схотіла тут жити.
— Звідки знаєш? — запитала Мира.
— Ігор сказав.
— А ти віриш?
— Звісно вірить, бо це правда — втрутилась Орися, яка саме рахувала касу — Сама бачила, як вона на автобус сідала.
— Я б не вірила — Мира трішки з чарки сьорбнула — Ігор – ось наше прокляття.
Зіна, підперла рукою обличчя. Перед очима пливло.
— До батька, зараза мала, подалася.
— Що ти кажеш?
— Що знаю.   
— Невже Василю дзвонила? — запитала Орися.
— Ні.
— То мо, подзвони йому. Це ж дитина!
Зіна не слухала сентиментальну Миру. Була зла на Марину, що Ромчика вигнала. А той тепер повертатися не хоче. До Ігоря не раз підходила, а той: «Марина Ваша втекла, не схотіла жити, як нормальна людина. Тепер Ви самі за себе»

А самою Зіна ніколи ще не була.
Вдома стіни холодні. Дров навіть ні разу не рубала. Закутається в ковдру – пляшку під пахви й страждає тихо. Іноді кричить сама до себе, проте ж ніхто не чує.
На картку гроші досі поступають від Василя, тому точно знала, що Марина не в нього. А де? Чомусь думала, що за мрією в Івано-Франківськ вирушила. Он Орися ж каже, що сама бачила, що в автобус сідала. Була впевнена, що та гроші в Ігоря вкрала і за мрією подалася.
— Зрадниця, як і батько її — шипіла перед новим ковтком оковитої.

Мира останні сили збирала. Вирішила, що справді горе до гріха доведе. До отця Димитрія побігла, той відразу вихід знайшов – в Драганівці, що на Тернопільщині.
— Що ж то за монастир такий, де з дітьми можна? Як одній справитись? — не розуміла Мира.
— Їдь, дочко. Малятко родиш, поживеш рік, а там Бог путь укаже.
Так і зробила. Наступного дня дорожню сумку зібравши автобусом з Косова виїхала. Ніколи не думала, що життя так може завернути. А воно таке, що ні від чого не застрахуєшся.

— Тут жити не хочу — прошепотіла Гандзя.
Гуляли з Андрієм по засніженому Косову, коли автобус з Мирою проїхав повз.
— Чого?
— Це не село. Це логово. Якщо той Ігор схоче і твій будинок забрати, що зробиш?
— В мене? Ха-ха. Скажеш таке.
— Я серйозно.
 Таких серйозних розмов з Гандзею хлопець не любив.
— Наш будинок ще дід побудував. Потім батько достроїв. Те що я ще один будинок на території маю добудувати – ще мій дідо казав. Через якогось там Ігоря я маю тепер все кинути й переїхати?
— Так це ж розумно!
— В тебе з рота завжди тільки «розумне» вилітає — бовкнув тихо — Якщо ти розумніша, то шукай старшого за себе.
Андрій відпустив руку нареченої й пришвидшиш крок.
— Чекай! Ти не так мене зрозумів!
— У твоїх очах я завжди довбень якийсь. Он Марина мужика собі взагалі знайшла. І що? Втікла від нього!
— Чекай. Я ж кохаю тебе!
Андрій зупинився.
— Тоді не намагайся мене змінити.
— Не буду.