Дорога від болю. 5

Стрілки на годиннику ніби пришвидшувались після опівночі. Якщо до дванадцятої ночі Марина рахувала навіть хвилини, то далі робота чомусь йшла простіше. Хоч в залі часто чоловіки сварились, влаштовували мордобій – їй було байдуже. Вона була щаслива працювати з думкою про «багатство». Для неї десять тисяч – рубіж в заробітку. І лише коли голова торкалася подушки – могла побути наодинці зі справжніми переживаннями. У свою комірчину вона не приносила завзяття від роботи. Тут вона думала про мамку, батька, школу. Останнє тривожило її, адже вона не знала, як отримає атестат пропустивши більшу частину навчання.

Склавши руки під стару пір'яну подушку вона, як зазвичай, мріяла про зарплатню і те, як тепер заживе. Кожної ночі поміркувавши про старе життя відганяла ці думки для нового. Так і засинала. Хоч лягала пізно, але щаслива була від того, що до третьої години дня могла бути майже вільною, іноді приходилось мити весь зал, але з цим справлялася швидко. Часто гуляла по Верховині, іноді спала аж до обіду. Намагалася знаходити радість у простих речах: безплатному харчуванню; новенькій уніформі; гарній вбиральні для персоналу; схвальній посмішці від Едуарда. Останнє було вкрай рідко, але Марина цінувала думку довгоносого керівника.

Хоч Едуард безпосередньо не був керівником прибиральників, але поступово чомусь саме до нього бігла по будь-якому питанню. Керівником над прибиральниками й іншими працівниками був головний менеджер Віталій. Але той був завжди зайнятий, бігав туди сюди й більше переймався роботою круп’є, інспекторів, супервайзерів і касирів. А от за офіціантами, охоронною службою і навіть прибиральниками спостерігав Едуард.

Робота приносила якийсь душевний спокій, хоч втома від неї іноді бувала нестерпною.
 За два тижні адаптувалася. Тривожило те, що ніяк не могла налагодити хоч якийсь контакт з іншими працівниками.
На сніданку в кухні всі працівники спілкувалися між собою. Більшість з них жили разом у просторих кімнатах і лише Марина з Наташею мали комірчини.
— Привіт — несміливо привіталася з колегою Марина.
Наташа поставила тацю біля дівчини. В ній лежало те саме, що й у всіх: картопля-пюре, котлета, мариновані гриби й компот.  
— Привіт.
Марина вп'ялилась в миску не відводячи погляду від сніданку.
— Після вчорашнього думала буду спати — почала розмову Наташа — Але проснулась, бо в животі булькало.
— Буває.

Лише і перекидалися такими фразами.
Марина давно помітила, що у Наташи скажений апетит, та навіть у своєму фартуху для прибирання носить то шоколадні батончики, то просто шматки хліба.
Після сніданку прийняла душ, поки він був вільний. Розчесала волосся гребінцем, який їй вручив на другий день Едуард. Дивиться в дзеркало і здавалося, що виглядає набагато старшою чим ще два тижні тому.

Марина любила цей проміжок часу, коли відвідувачів в казино не було. Зал був порожній і в ці моменти вона лише проходилась по залу вологою шваброю. Далі примружувала очі, аби переконатися, що нічого не забула. А вже тоді спокійно витрачала час на себе.

Верховина була вкрита товстим шаром снігу. Де-не-де сміялись діти вмостившись на санях. Вони возили один одного то на один пагорб, то на інший. Іноді дорослі їх картали за те, що їздять біля дороги.
І так сумно на душі стало.
Хотілося знову маленькою стати. Хотілося з Гандзею по Смодні кататися… А вона он – Андрія відбила. Хоч не любила Марина свого однокласника, але назавжди буде пам’ятати зраду двох людей, яких все дитинство вважала друзями.

Тут у маленькому містечку не знала нікого.
Але іноді люди були схожими на знайомих.  Іноді маленькі вулички нагадували Смодну.
Вірила, що настане той день, коли вона повернеться в Смодну вже іншою людиною. Уявляла як односельці схвально киватимуть головами.
А Зіна на вулицю вибіжить – обійме.
— Ой яка ти стала!
Гуляючи Верховиною завжди уявляла свої зміни, які мають статися завдяки грошам. Крутила в голові ситуації, діалоги… Втішалася і наповнювалася енергією на старанну роботу.

Вернувшись з прогулянки у вбиральну зайшла. Всі туалети й душ були зайнятті. Працівники готувалися до нового робочого дня.
- Відійди миш.
Марина відсунулась від великого дзеркала давши місце струнконогій блондинці, яка працювала тут офіціанткою.
Чомусь всі хто тут працював не виявляв приязні до Марини. Навіть Наташка…
Марина обличчя холодною водою вмила. Все не могла звикнути, що вода тече з крану. Та ще й мило є в дозаторах і рушники одноразові. Дівчині здавалось, що вона знаходиться в замку, шкода лише що не ролі принцеси.

Коли вийшла з вбиральні побачила Наташку, яка мила величезні сходи. Коли їх погляди зустрілись Наташка рукою махнула, аби Марина ближче підійшла.
— Ти взагалі знаєш, що сходи ми маємо мити по черзі?
— Справді?
Марина за весь час ніколи не задавалася думкою чи має вона мити ці великі, мармурові сходи.
— Спочатку не хотіли тебе завантажувати — пояснила Наташка — Завтра будеш мити ти.
— Добре.
Марина хотіла вже йти, але раптом запитала:
— Ти не знаєш скільки заробляють офіціантки?
— Ха-ха! Тобі не світить!
Дівчина очі опустила.
— Просто цікаво.
— Я чула, що двадцятку точно мають.
— ЩО? — не повірила власним вухам.
— Еге-ж. Але волоцюг не приймають.
«Ну й нехай»
Пішла, а вслід лише й чула насмішки Наташки.
Не розуміла, чому до неї таке ставлення. В дзеркалі часто себе обдивлялася, не найстрашніша. Заздрить? А чому? Хіба що мріям про краще життя – єдине що мала Марина.

Коли на великому золотому годиннику, що в залі пробило п'ятнадцяту годину – всі зайняли свої місця. А Марина одразу стала біля охоронця вхідних дверей. Зараз найважливіша справа – не дозволити снігу забруднити всю залу. Це було найважче.
Відвідувачі то приходили, то йшли назад. Марина дивлячись на них бачила сновид, які не знають де подіти свої грошенята. Часто вони виглядали щасливими: всміхалися, робили великі ставки, а деякі навіть програвали цілі будинки. В Марининих очах більшість з них були дурниками, але поки вона має роботу – то не осуджує в голос.

Раптом двері відчинилися так, що страшно грюкнули. Охорона напружилась, а Марина наготовила швабру.
— Перепрошую — почула голос юнака, який зайшов в супроводі Едуарда.
Марина за звичкою опустила очі, аби не привертати увагу відвідувача і лише протерла шваброю, коли чоловіки пройшли в головну залу.
— Ось тут ще — вказав пальцем охоронець.
— Дякую.

Витерла сліди від снігу й пішла до зали.
«Снігу наніс – паразит»
Едуард стояв з юнаком біля мармурових східців. Він щось йому пояснював показуючи на залу. Раптом Едуард підняв руку і показав прямо на Марину. Обличчя юнака обернулося.
— Дем'ян? — не повірила власним очам.
У хлопця аж рот відрився. Він здивовано вп'явся поглядом, що Едуарду прийшлось постукати Демяна по плечу.
Вони відвели погляди, а Марина залишилася стояти зі шваброю, поки чиясь рука не торкнулася до її талії.
— Мишко — затараторила великими губами білява офіціантка — Не стій зі шваброю посеред зали, щоб тебе не спалили, як відьму.
Губками видавила посмішку і поцокала каблучками до чоловіків за покерним столом.

Марина повернулася до вхідних дверей. Стала біля охоронця, бо не знала куди подітися від несподіванки. Їй не хотілося тут бачити нікого з Косова чи Смодни. Не хотілось, щоб інші знали, що вона заробляла прибиральницею. Часто гуляючи Верховиною вона уявляла, як розповідає батькам, що заробила гроші працюючи на кухні кухарем, швачкою, чи санітаркою. Хотілося чогось більш благородного. А тут вона відчувала себе найжалюгіднішою серед всіх працівників. Ходить туди-сюди зі шваброю і ганчірками згорбившись опустивши очі.
— Якась ти без настрою — обізвався охоронець.
— Погода — відповіла.
— А що погода?
— Снігу багато.
— Воно то так, але снігу вже давно багато, а похмура ти тільки сьогодні.
Вести розмову не хотіла. Побачивши маленьку плямку на підлозі біля великого вікна – попрямувала до нього вдаючи заклопотаність. Час від часу приходилось вдавати запрацьованість, бо роботу втратити боялася, та й Едуард завжди слідкував аби ніхто не байдикував.
— Ви тут, щоб працювати. Заробите – тоді будете жити — повторював працівникам ніби мантру.

Терла ненависну підлогу та й у вікно дивилася. Сніг йшов декілька днів, а Марина чекала весни. Коли було важко заспокоювала себе: «Дочекатись весни, а там до батька поїду»
— От тобі і «добрий вечір» — почула голос.
Сполохана обернулася. Дем'ян стояв так близько, що вп'явшись у голубі очі не відразу помітила на ньому уніформу.  
— Ти? Ти?
— Ага, буду тут працювати. А ти теж тут?
— Так.
Він повільно й мовчки обвів дівча поглядом.
— Ти змінилася.
— Я знаю.
Волосся рукою поправила.
— А ти ким працюєш? — перевела розмову.
— Аттендантом.
У залі першого поверху вже був один аттендант – працівник, який відповідає за ігрові автомати.
— На першому поверсі?
— На другому.
— А я не шукала роботу. Так вийшло, що мушу поли драїти.
Дем'ян посміхнувся.
— Все добре. Не переймайся.
Марина і собі посміхнулася.
— Ти чим приїхав?
— З батьком на авто.
— Він теж тут працює?
— Та ні. Тільки я. Він тут маленький курортний будиночок тримає. Мусить тут бути.
Коли через плече Дем'яна побачила, що у вхідні двері аж четверо людей зайшло, аж смикнулась.
— Вибач, мушу бігти.
Швабру схопила і як побіжить опускаючи очі додолу.
Терла підлогу, а думки про Демяна.
Нічого про нього не знала, проте у чужому місті за довгий час відчула щось рідне. Щось близьке. Те, що було у минулому житті.