Дорога від болю. 4

Стоїть Марина на порозі. Ліворуч – ромка, праворуч – чоловік з довгим носом. І так дивно стало, страх змішався з незрозумілою панікою і цікавістю. А від того сміятися хотілося.
«Як у тому анекдоті – зустрілися циганка, гуцулка і дворецький»
Чомусь охрестила вона його дворецьким.
Чоловік подзвонив комусь телефоном, притупуючи з однієї ноги на іншу.  
— Не відповідає — повідомив через деякий час.
Ромка чоло почухала.
— Та беріть її так, видно ж – нормальна.
«Беріть?»
— Куди ви мене брати зібрались? — врешті втрутилась Марина.
— А ти куди прийшла? – не зрозумів «дворецький»
— Вона не знає — пояснила молода циганочка – Підійшла до мене, щоб я допомогла. А я сюди її відразу.
Чоловік рукою лоба закрив.
— Ми з вулиці нікого не беремо.
— Нічого, нічого. Тоді ж Наташку взяли й нічого – працює. А ця он видно не гірша буде. Обличчя гарне.

Через секунд з п’ять «дворецький» все ж наважився відчинити великі двері цегляного будинку. Коли дверцята відчинилися, якийсь холод пронісся по спині дівчині. Всередині  лунала гучна музика, туди сюди ходили люди й молоденькі дівчата з хлопцями у коричневій формі.
— Що це за місце?
— Хіба не бачиш? — голос ромки.
Марина розвела руками.
— Вона вам ідеально підходить — засміялась циганка.
Чоловік на нервовому обличчі вичавив щось на кшталт посмішки.
Пройшли по широкій залі. І тільки коли дійшли до середини приміщення тупаючи по паркеті Марина все зрозуміла.
«Це ж підпільне казино»
Не раз чула, як влада з такими боролася, але не могла уявити, що вони настільки ефектно виглядають. Максимум що вона колись бачила – ігровий автомат в одному з продуктових магазинів.

Пройшовши головну залу – зупинились біля малесеньких дверцят під широкими сходами.
— Тут все для роботи.
Марина несміливо, повільно дверцята відчинила. Кімната була малесенькою з запахом цвілі.
— Ким я буду працювати? — прошепотіло до циганки.
— Директором — засміялась та.
Коли «дворецький» включив світло – одразу побачила різні швабри, відра, ганчірки.
— Зарплата десять тисяч. Проживання за наш кошт – у цій же кімнаті. Вихідних немає.
«Що за дурня?» — подумала про себе — «Хіба я казала, що потребую роботу?»
— Я звісно вдячна — почала Марина — Але я просила допомоги мені десь переночувати.
— От і переночуєш — втрутилась ромка — Тільки дивись, комусь скажеш про це місце – вб'ємо.
У носатого чоловіка аж губи затряслися.
— То вона справді не знала, куди її ведеш?
— А що? Наташка теж…
— До біса мені твоя Наташка. Ти підставити нас хочеш? Дивись, бо твою «лавочку» прикриємо.
А «лавочка» була у ромки у вигляді допуску  продажі наркотиків.
— Нікуди вона не дінеться. Відробить, мені відсоток заплатить і піде собі.
— Ти чого за мене вирішуєш? — набралася сміливості Марина.
— Бо мені так вигідно — не приховувала своїх намірів.
— Я думала, ти в табір мене свій заведеш переночувати.
— Я розплачуватися чим будеш? Натурою?! Ха-ха. 
Марина дивилася на циганку і лють підступала до кулаків. Ледь стрималась аби не накинутись на місцеву наглоту.
— Добре, що в нашому селі ніхто з ваших не проживає.
— Зате вас у наших селах вистачає — з нотками злості фиркнула циганка.
— Перестаньте — втрутився носань — Мене звати Едуард. Я працюю тут в службі приймання. До тебе підійде Наташа і розповість твої обов’язки. Можеш поки відпочити у своїй кімнаті.
«Кімнаті?»
 Марина голову у комірчину всунула. Тільки зараз помітила за ганчір’ям і лахміттям маленьке ліжечко.
— Тут, що сто років ніхто не прибирав? — запитала.
Едуард не відповів. Носа задер.
— А ти після десятої приходь — звернувся до циганки.
Ромка діловито руки в боки. Язик Марині показала і рушила за Едуардом.

«Що я, дідько, тут роблю?»
Спантеличеність змінювалася на страх, а страх у лютість. Стояла біля дверей комірчини й не могла ступити ні кроку.
— Так, зберись — сама собі.
Врешті вступила крок у кімнату і почала розбирати ганчір’я.
Тут не було вікон, столу, чи бодай щось, що змогло створити затишок. Лише полиця на стіні на якій рядочком виставлені різні засоби для прибирання.
Затхле повітря вдаряло в ніздрі й перекривало дихання. Хотілося провітрити цю комірчину вкритою горою пилюки, але такої можливості не було. Була лише реальність – комірчина знаходилась під сходами, коло яких були розташовані величезні вікна у два поверхи, але вони не відчинялися.

До Марини доносились музика, голоси, сміх… Здавалося, що це щось на подобі вічного свята. Тільки феєрверків не вистачало.
Прислухаючись до того, що відбувалося в залі, навіть не почула, коли в кімнату зайшла дівчина років двадцяти на вигляд.
— Ну привіт — почала вона.
Марина аж підскочила від несподіванки.
— Вже облаштувалась?
Марина знизала плечима.
— Я Наташа, працюю на другому поверсі. Я теж колись працювала тут, але життя іноді підсуває печиво, не лише б'є по голові, чи не так?
— Мене Марина.
— Марина не Марина, один фіг. Тут ніхто з тобою говорити не буде. Будеш, як і я сірою мишею, яка змітає гімно після цих багатіїв.
— Що я маю робити?
Наташа закотила очі.
— Чого ж мене не попередили, що ти тугодум?! Прибиральницею будеш на всьому першому поверсі.
— Аа, дякую.
Спантеличена Марина не могла збагнути, хто ця Наташа – друг чи ворог.
— Я живу в такій же коморі на другому поверсі, але туди тобі не можна. Лише в питаннях життя і смерті можеш приходити. Зрозуміла?
— Так.
Діловито голову махнула й вже хотіла виходити.
— Чекай — гукнула Марина — А що сьогодні робити?
Русява Наташа була стрункою, з гарненьким, але втомленим обличчям. Одягнена в сірі штани та фартух.  Але найбільше впадала в очі її роздратованість.
— Та що ти тупа така?! Бери швабру і три де побачиш бруд. Он ганчірки протиратимеш плями й пилюку в залі. Ті довбні часто розливають алкоголь й навіть не думають комусь про це казати, тому дивись де що не так – і три, три аж до третьої години ночі. Потім йдеш сюди – і лягаєш баїньки. Все ясно?
— Так, не тупа.
— Ну так, звісно!
І як грюкне дверима, напевно для того, щоб дурних питань більше не чути.

Дівчаті хотілось спати. Чомусь останні події виснажили нервову систему. Хотілося навіть у цій комірчині зігнутися калачиком на маленькому ліжку і проспати до ранку. Та тільки сама цього не розуміючи підписалася на шалену авантюру. Хоч спочатку думала про те аби зранку втекти на наступний автобус, зараз думала про те аби заробити аж десять тисяч. Про такі гроші раніше і мріяти не могла. Ніколи не думала, що звичайна прибиральниця в Карпатах може заробляти такі великі гроші. Та й ще неповнолітня.
«Добре, що документів не вимагали»

Через декілька хвилин у кімнату забігла Наташа. Вона кинула в дівчину сіру форму і знову грюкнула дверима.
«Що я зробила не так?» — не могла збагнути Марина.

Одягнути чистеньку форму знявши брудні джинси й кофту – було прекрасно. Шкода, що не було дзеркала аби оглянути, як виглядає. А вигляд була впевнена – все одно не кращий. Бо довге русе волосся була не розчесане. Лише пальцями пригребла. 
В резинку його зібрала і рушила зі шваброю на виклик долі.

Те що робота прибиральниці не важка – Марина була впевнена, але терпіти байдужі погляди – не звикла. Відвідувачі й решта персоналу не розмовляли з нею. Ніби сіра форма вказувала не на посаду, а на статус пустого місця.
Тут шваброю забрала сліди від снігу, там протерла ігровий автомат від жирних плям – кидалася то в одну сторону, то в іншу.
Іноді молоді дівчата і хлопці, які безпосередньо працювали з відвідувачами поглядом показували де потрібно прибрати. Марина стрімголов бігла і навіть наповнювалася завзяттям.
«Звісно не те, що я хотіла, але десять тисяч – великі гроші» — лише й думала.

Думки про тата більше не викликали переживань. Уявляла як заробить грошей – накупляє йому гостинців і приїде, як самодостатня жінка, а не дівчинка, яка втекла з дому. Такі думки заряджали енергією, підкріпляли й здавалося, що після її завзяття - все сяє від чистоти.
— Перестань витріщатися — обізвався Едуард, який щойно провів відвідувача до столу, де грали покер,  — Ти всіх розлякати хочеш?
— Ви про що?
Елегантно одягнений в костюмчик з краваткою Едуард зверхньо дивився на Марину, показуючи своє дратування.
— Не витріщайся на відвідувачів. Очі опускай. Ти маєш працювати так, щоб не привертати зайву увагу.
— То хай не дивляться — кинула Марина.
Едуард лише похитав головою. Вирушив по своїх справах, а Марина зайнялася своїми: тут протерти, там підмести.