Дорога від болю. 3

День був світлий. Сонце вигравало на морозі різноколірними відблисками. Ларисині коти ніжились на підвіконнях, іноді муркотіли, коли бачили свою повненьку господарку. Лариса ще о шостій проснулася. У хліві теличку Маньку молоком напоїла, собакам їсти насипала, всім шести котам молока дала. Сіла на кухні, рукою щоку підперла.
— Он де ти — почула голос чоловіка — Я то думав, де моя квітка поділася.
— Ой — сміється — Хто ж його все зробить як не я.
— Так я ж можу. Поки живий – тре щось робити.
Жінка встала, молока теплого в кухлик налила. Меду ложку кинула.
— На, пий, молодик мій ненаглядний.
Дід молоко надпив. На жінку дивиться ніби зачарований.
— Скільки років пройшло, а ти все ж така гарна.
Лариса цих розмов не любила. Гарною вже давно себе не вважала. Як тільки за сорок стукнуло – відразу повніти почала.
«Гормональні зміни» — пояснював  лікар.
А Ларисі байдуже, зміни там чи ні. Хотілось навіть попри клімакс залишатися собою. А не вийшло… За зовнішністю не вженешся.
— Що там задумалась? Он я взагалі горбатий, сивий… А ти квітнеш і квітнеш.
— Ой — сумно посміхнулась — Ти краще скажи, що там наша спляча красуня? Вночі видко милася – он таз хтось брав і води в чайнику не було з ночі.
— Хех, це тобі не городські. Знала, що робити.
— Це правда. Хоч би не було цих розмов: «Где у вас душ, где у вас ванна», «Ой, ето што туалет? Фу»
— Ні, ні. Ця не така.
— Вона за скільки заплатила?
— За один день.
— То сьогодні вже висиляється?

Розмову перервала поява Марини.
— Ой — аж скрикнула Лариса — Ходиш тихо, наче привид.
— Вибачте.
Марина стояла боса закутавшись в ковдру з овчини.
— У вас є щось мені дати переодягнутись? Вночі геть змокла.
— Ой, та є, є — заметушилась жінка — Геть забула. В мене ж халати гостьові маються.

Поки Лариса вибігла з кухні аби знайти халат – Марина до діда підійшла.
— Дякую Вам! Я вже здорова.
Дід легко посміхнувся. Та так по рідному, що Марині в грудях защеміло. Не хотіла звідси їхати. Якби можна було залишитись.
— У Вас затишно, тихо, спокійно.
— Це не я. Лариса моя завжди знала, як зробити, аби добре у домі було кожному. Хоч характер має бойовий, але від цього нікому, ні мені, ні дітям – зле не було.  
Руки на коліна поклав, горбату спину випрямив:
— Дівчино, скажу тобі відверто,
Ти не ображайсь за прямоту:
Я люблю тебе таку уперту,
Отаку лукаву і просту.
 

Бо коли б зробилася другою,
Хоч на мить скорилася мені,
Я б тоді не бігав за тобою,
Не складав би віршики-пісні.
 

Я б на тебе поглядав звисока,
Сам собою чванився б: ось я!
Дівчино кохана, кароока,
Поки непокірна — ти моя.

Марина дивилась на діда і не розуміла звідки в нього стільки теплоти й ніжності до дружини, яка вже не молода і з якою вони прожили разом стільки років.
— Сосюра? — наважилась перепитати.
— Симоменко.
«Точно»
Марина любила українську літературу, але не вірші. Їх вона ніколи не розуміла.

Пообідді Лариса виглядала ефектно: брівки підведенні, губки червоним, халат новий одягла.

— Ось Вам мій номер — простягнула Марині клаптик паперу — будете проїздом – заїзджайте. У нас відпочивальників мало, а зимою ані душі.

— Дивно. У Вас так затишно.

Лариса показала вдоволено гримасу.

— Ну хоч хтось помітив. Приїжджають, навіть розмовляти не хочуть, коли бачать, що туалет на вулиці.

— Хіба то важливо?

Жіночка руками розвела.

— Нові часи. Нові примхи. Люди зараз комфорт більше цінують.

— У Вас комфортно.

— Ой дякую! Як то відразу файно на душі знати, що все не дарма.

Дід Микола сидів на стільці.

— Що це ти Миколко похмурів? — запитала чоловіка.

— Не хочеш ще на день залишитись? — звернувся до Марини.

Дівчині здалося, що то її дідусь, який спохмурнів відправляючи внучку в дорогу.

— Дякую. Але мушу їхати.

О четверті годині дня Марина одягнула брудну білизну, кофтину і джинси. На верх не по розміру чоловічу куртку.

«Що б робила без неї?»

Попрощалася з господарями та й посунула на автобусну зупинку.

Сонця більше не було. Зате здавалося, що має світло всередині себе. Так добре на душі після відпочинку. В автобусі розрахувалася грошима. Поки Лариса не бачила дід в кишеню сто гривень всунув.

— Дякую діду! — ніяково.

— Передавай батьку привіт.

Так і попрощались. Дівчина думала про те, як би віддячити діду. Але поки нічого на думку не спадало. 

В автобусі було мало людей. Марина знову сіла коло вікна і дивилася засніжені пагорби. Здавалося, що он воно щастя – рукою сягнути. Не розуміла, чому раніше ось так не їздила нікуди з мамою. Чому та зі Смодни навіть на відпочинок не вибиралася.

«Грошей немає» — завжди пояснювала дочці.

«А хіба колись були?» — думала Марина.

Так голодними ніколи не бували, могли б зекономити.

Чим далі Марина міркувала про матір, тим більше злилася. Чомусь до появи Романа не мала настільки злих думок, але тепер... Відчувала, ніби мама її зрадила. Віддала першому ліпшому багатію і навіть проти не була переїзду.

«Плювати на мене хотіла»

За вікном темніло. До гіркоти ставало страшно від невідомості.

«Де переночувати?»

І коли автобус зупинився в Верховині — не знала що робити.
Вийшла, оглянулася. Люди туди сюди сновигають. Марину аж заздрість взяла, бо їм є куди йти, а їй куди?
Стояла посеред вулиці доти, поки не побачила молоду, напевно такого ж віку ромку.
Марина ставилася до циганів байдуже, хоч у Косові всі місцеві жителі їх не любили. Чомусь здавалося, що ці завжди віють викручуватися з будь якої ситуації, а цього якраз не вистачало. Та і вірила, що в тих гроші завжди при собі і легкі шляхи заробітків знають. Дівчина поволі підійшла. 
— Добридень — привіталася.
Циганочка була одягнена у фіолетовий пуховик і зелену шапку, але навіть на її фоні Марина виглядала в чоловічій куртці не краще. Циганка не привіталась, руки на грудях схрестила.
— Можете мені допомогти? — запитала Марина.
На обличчі ромки явно було здивування.
— Як допомогти?
— Мені б пожити десь.
Ромка подумала з десять секунд, а тоді за руку схопила.
— Ходімо.
І потащила Марину.
— А куди?
— Поможу тобі.

Йшли широкою вулицею минаючи великі цегляні будинки. Марина розглядала їх уявляючи хто ж там проживає. Циганка швидко ступала широким кроком. Та так швидко, що Марина іноді підбігала і знову відставала. А та навіть не оберталася.
Коли зупинилися біля одного з великих двоповерхових будинків – Марина насторожилась.
 Біля широких воріт циганка натиснула кнопку.
За мить перед ними постав високий, худорлявий чоловік. Його видовжене обличчя і гострий ніс нагадували Марині якогось міфічного персонажа. Вона навіть привітатись не змогла, як той провів рукою, запрошуючи їх двох увійти.

Марина не сміливо ступала. Не розуміла, хто ця циганка, хто чоловік… Все відбувалося ніби за планом. Але вона ніколи раніше їх не зустрічала. Хотілось зупинитись і крикнути: «Ви хто взагалі? Що відбувається?» Вирішила ризикнути – йшла слідом.