Дорога від болю. 1

Біль не можна забути. Її шрами неможливо стерти з глибин душі. Кричи, не кричи, а легше не стане. Марина розуміла це. Витерши сльози вирішила - це остання крапля її слабкості.
— Нехай все валиться. Байдуже.
Йшла вулицею ранкового Косова, аби сісти на автобус.
Не боялася, як раніше. Хоч в кишенях не було ні копійки, а тіло схололо від морозу — не вірила, просто знала, що тепер здатна на все.
— До Верховини візьмете?
— Сідай.
Повнявий водій виглядав заспано. В одній руці кава, в іншій сигарета.
— Тільки в мене грошей немає.
— Тоді не сідай – байдуже кинув.
— Мені потрібно.
Нічого не відповів. Сьорбав каву й дивився у вікно.
— Будь ласка, мені до батька на полонину потрібно.
— На яку?
— Шумняску.
— Ого — аж засвистів — Я туди не їду.
— Знаю. До Верховини візьміть хоча б.
— Ти сама їдеш?
— Так.
— Щось ти одягнена не дуже тепло для такого маршруту.
— Дядьку, горе в мене. Та таке, що ніхто не допоможе, лише гірше зроблять. Візьміть мене. А в Верховині мене родичі заберуть — збрехала — Прошу Вас, благаю.
— Ну добре — зжалився.
На заднє сидіння сіла.
У відчинені двері автобуса завивав морозний вітер. Марина не зважала на закладений ніс і кашель. До тіла було байдуже, душа болить.
«Як до такого дійшла?» не знала. Думала і врешті впевнювалась, що не завжди ми самі куємо своє щастя. Іноді життя не дає нам шансів.

Водій скоса поглядав на дівчину.
«Мабуть, в чомусь підозрює» — думала.
Коли автобус був заповнений наполовину — водій вийшов зі свого водійського місця. До дівчини підійшов. Схилився.
— Тримай.
В руках була зимова куртка.
— Дядьку, не треба. Вам буде холодно.
— Бери-бери. Не можу дивитися, як ти трясешся.
— Дякую.
Раптом у вікні побачила Микиту, який заглядав у інші автобуси на зупинці.
Дівча швиденьку куртку у водія схопила. На себе напялила. Капюшон на голову одягнула.
— Так то краще — всміхнувся водій.

Коли Микита заглянув в автобус, який прямував до Верховини — дівча не помітив. Вона втислася на останньому сидінні до вікна закутавшись у велику, не по розміру, чоловічу зимову куртку.
Дівчина не розуміла, що сталося минулої ночі. Чому двоє друзів Ігоря вирішили таке вчинити з нею. Хоч Ігоря не було при цьому — злилася чомусь саме на нього. Не довіряла навіть Микиті з яким відчувала ще нещодавно безпеку.
«Поки не повернуся»
В планах було залишитися з батьком. Хоч життя вівчара — самітницьке і тримати біля себе жінок і дітей не дозволено, надіялась на батьківську доброту.
Ще малою була, коли після чергової сварки з мамою батько зібрав свої речі. Він тоді довго щось пояснював маленькій донечці, а вона слухати не хотіла. Лише благала, щоб залишився.
— Батьку — пригадує — Не покидай маму. Вона добра.
— Ти ще мала, не розумієш. Я буду завжди думати про тебе.
«Надіюсь, що справді думав. Тоді не прожене мене»

Те що батько досі вівчарить на полонині дівчина була впевнена. Всі ці роки він передавав через Зіну звісточку. Але розмовляти телефоном мама не дозволяла.
— Не потрібно спілкуватися зі зрадниками — пояснювала дочці — Він кинув нас.
Якби мама не злословила батька, Марина б повірила. А так...  пам'ятала його доброту, казки на ніч, вечірню гру на дримбі… Все виринає з пам'яті й здається, що от-от через всі роки розлуки знову нарешті зможе повернути давно втрачене. Надіялась, можливо взагалі разом в Смодну повернуться. Будуть жити, як раніше.
Звісно не одразу. Потрібно буде вичекати, аби Ігор забув її. Те що забуде її Марина не сумнівалася. Не вірила в його «кохання»

Коли автобус зупинився в селі Соколівка до автобуса зайшли роми.
— НІ — закричав водій — Безплатно не беру.
— Людоньки добрі! Що ж то за світ настав - голосила ромка. 
Двері зачинились.
— Що ж то за світ настав — собі прошепотіла Марина.
— Ну ні стида, ні совісті — обурився дідок, який сидів біля Марини — І це ж треба їм у нас оселитися. Немає на то ради.
— Що ж то за світ настав — далі шепоче собі.
— Он і я кажу — дід повернув голову до дівчини — Скільки тут живу не можу до них звикнути.
— Де живете? — чомусь запитала.
— В Яворах.
— Гарно там — чомусь сказала, хоч там не була.
— Еге-ж. Он з жінкою недавно теличку купили. Краса. А до цього в місті жили. Ніколи не думав, що в Прикарпаття мене занесе.
— Де жили?
— Ой, не повірите. Аж в Житомирі.
— Ого.
— Колись з нею, дружиною моєю, від тур агентства на Говерлу поїхали. Та так сподобалось. Ой! — руками сплеснув — Гарно, гарно. Вже п’ять років живемо. А діти не хочуть. На Київ всі подалися. Біда-біда.
— Чому ж біда? — не зрозуміла.
Дід густі брови на зморшкуватому обличчі зсунув.
— Та хіба того Києва на всіх вистачить. Я там всього два рази був – не можу. Тільки приїжджаю: то серце, то нирки, то тиск скаче… Не розумію, як там живуть. Повітря брудне, людей – тьма, ногу немає де поставити. Ой, ні. Я їм кажу: «Живіть, раз вам там любо, а я там де душі добре».
— А я в місто хотіла.
— Всі у місто хочуть — сказав сумно, — Тільки, коли життя трішки проживеш – розумієш, що скільки не працюй, скільки не купуй – щасливішим не станеш. Щастя – то процес  творіння. Людина щаслива, коли руками працювати може. Поки руки – працю пам’ятають, доти людина не вмре від старості.
Старості Марина не боялася, але було дивно чути, що комусь місто не сподобалось.
— Мо, й правду ви діду кажете. Та тільки звідки знати, коли я там ніколи не жила.
— Хоч – спробуй. Молодим все вистави хочеться. Цього в містах навалом.
— Вистави не хочеться. Хочеться спокою.
Дід уважно дівча оглянув.
— Ти куди їдеш?
— До батька на полонину Шумняска.
— Ха-ха, дитино, аж туди автобуси не їздять.
— Знаю, діду. Спочатку до Верховини доберусь.
— А ти сама їдеш?
— Сама.
Дід трішки подумав, а потів додав:
— То мо, до мене заїдеш? Побудиш до завтра, а там в путь. Бо ж шлях далекий, а у нас є гостьова кімната.
— Дякую — Марина натягнула посмішку — В мене грошей немає.
— Як же ти маєш добиратися?
— Не знаю.
— А батько твій знає, що ти їдеш до нього?
— Знає — збрехала.
— І як же так дитину відпустили.
Дівчина не зважала. У вікно дивилася. Пояснювати діду, що тепер нічого не боїться не мала сенсу.
— Ну давай без грошей — запропонував — Побудеш, а там мо в Віталіка спитаю. Він туристів до Говерли возить, мо підкине.
— Ой — Марина в долоні заплескала — Дякую.
— Добре, добре — всміхався дід, — Тільки дружині скажемо, що ти мені заплатила.
— Гаразд!

До Яворів приїхали коли сонце освітлювало засніжені пагорби. Марина руки до грудей притулила.
— Краса — сказала діду.
— Краса — погодився.
Йшли повільно. Діду було на вигляд під сімдесят. Не зважаючи на горбату спину, він всю дорогу намагався дивитися лише вперед.
— Що за куртка в тебе? — запитав.
— Водій дав.
— О, це хороший водій. Часто з ним їжджу.
— А звати Вас як? — зрештою запитала.
— Микола.