Бридке кохання. 10

Холодної грудневої ночі, коли Зіна схилилась  до чарки, а Роман впав на хвіст діду Івану, тепло одягнений Степан мав вирішити фінансову угоду.  
— Тисяча доларів біля хліва не валяються — сам до себе — тре погоджуватись.
Коли мороз пробрав до кісток на горизонті намалювався чоловік з текою паперів.
— Доброї ночі — привітався Степан.
— Доброї, доброї — теку паперів в руки всунув — Давайте швиденько заповните, бо мороз собачий.
Степан не наважувався.
— Спершу гроші покажіть.
Хоч вулиця не освітлювалась, але Степан побачив густі темні нахмурені брови.
— Ось — по кишені постукав — Заповняйте папери. Після цього дасте мені теку, а я Вам гроші.
Степан старенький ліхтар з кишені дістав. На папери посвітив.
— Там де потрібен Ваш підпис я олівцем позначив.
— Бачу-бачу.
— Копії документів принесли? — запитав чоловік, поки Степан заповняв документи.
— Так — простягнув папери в целофані.
Коли було поставлено останній підпис Степан показав папери чоловіку. Той ліхтарем від свого смартфону посвітив.
— Добре — схвально мовив.
І раптом з кишені пістолет дістав.
Бах-бах.
По селу загавкали собаки.
Мира тим часом гладила трішки опуклий вагітний живіт і співала:
— Колисаю, колисаю
Надію на щастя маю
Ой родися дитинонько
Ой родися кровинонько
Лиш тобі пісні співаю
З татком ми тебе чекаєм.

Марина за місяць життя у готелі ледь знудилась. Лише книжки допомагали відірватись від незрозумілого майбутнього.
— Ти любиш читати?
Дівчина сиділа разом з нареченим на м'якому ліжку готелю. Вона хотіла бодай щось знайти, що змогло їх об'єднати.
— У мене немає часу на книги.
— Зі школи можливо щось пам'ятаєш?
— Я носи задавакам ламав.
А сам сміється аж за живіт схопився.
Марина не зважала. Дивилася в телевізор, який включала, аби власні думки не тривожили.
— Ти колись кохав?
— Ні — відразу відповів — Тільки зараз закохався.
— Якби мені потрібна була імплантація нирки, ти б віддав свою?
Чоловік напружився.
— Ти хвора?
— Ні. Просто якби була така ситуація.
— Я б купив тобі найкращу, ато не думаю, що в мене хороші нирки.
І знову сміється.
— А печінка напевно ледь дихає. Ха-ха.

Коли годинник пробив опівніч Марина все надіялась, що Ігор покине кімнату.
— Ти така гарна.
«Почалося»
Руки до талії тягнуться. Спину гладять. Руки цілують.
— Моя гуцулочко. Моя красуня. Після того, як ти купила весь цей одяг і почала ходити в салон – чисто принцеса.
Хоч Марина і змінила імідж, але від цього не відчула себе принцесою. Гладеньке русяве волосся, яке нарешті Марина змащувала кондиціонером, обличчя яке почала малювати косметикою після курсу «Самовізажу», нігтики з гель лаком — не можуть зробити дівчину по справжньому щасливою. Для щастя хотілося — довгих душевних розмов, прогулянок по Смодні, сільську дискотеку… Здавалося, що більше вже цього не буде. Ніби враз дорослою стала і немає вороття в те щасливе життя, яке так незрозуміло втратила.
— Дистанція — вкотре нагадувала.
Але чоловік перестав реагувати. Хоч одяг не знімав, проте руками все тіло обмацав.
— Ігорю, я не хочу — лагідно промовила.
В ці моменти вона намагалася бути якомога поступливою, але не дозволяти перетинати межу.
— Ти ж знаєш, що не можу встояти.
Марина знала. Руками шию обвела, сама до губ припала.
Хоч запах сигарок і алкоголю не подобались, проте терпіла. Знала, що має віддячувати за всі потрачені гроші й подарунки.
— Кохаєш мене? — запитав.
— Кохаю.
«А що відповідати?»
Поцілунок за поцілунком. Марина не могла дочекатися коли це закінчиться. З Андрієм все по іншому було. Сама часто хотіла, а тут… Іноді відчувала нудоту, іноді просто злість. Намагалася опанувати себе, але не вийшло.
— Пробач — відсахнулася — Щось живіт болить.
 Захеканий від пристрасті Ігор на ноги звівся.
— Хух, добре. Буду йти. Відпочивай. Якщо дуже розболиться Микита поруч.
І так швидко за дверима зник, що Марина оговталась аж через десять хвилин. Телевізор вимкнула. На подушку впала.
— Людоньки, чого ж так гірко — вголос  —  Що я роблю? Що я роблю? Що я роблю?

Сльози ллються. Подушка змокріла, обличчя червоне. Світильник виключила.
В темряві відчувала себе краще.
Раптом у двері постукали.
Витираючи сльози двері відчинила.
— О, гуцулочка!
Напроти стояли  п’яні Денис і Максим.
— Ігор просив передати, що ми можемо тут тебе віджахати.
А самі в сміх.
Серце загупало.
— МИКИТО! — закричала.
— Тихо-тихо. Ми наказали йому прогулятися.
— Ви не мали права!
— Ха-ха! Ми не маємо?!
Денис, який був маленьким зростом за руку схопив.
— Ми маємо прав більше ніж ти у своїх снах.
І як всунулись обидва всією силою у кімнату.
Дівча до вікна підбігла. Хотіла відчинити, але високий Максим на руки підняв. На ліжко кинув.
— Роздягайся! Ми подивимось!
І знову в сміх.
— Вас Ігор повбиває.
— Ха-ха! Так він добро дав.
— Ой, вже ці незаймані — прохрипів спітнілий Денис — Такі пташенята.
Максим до ліжка підійшов, але дівчина різко встала й до дверей.
— Стій! — закричить Денис.
— ТИ ЧОГО ДВЕРІ НЕ ЗАКРИВ — голос Максима.

Марина в одних джинсах і кофтині на вулицю вибігла. Микиту ніде не бачила. Бігла в Смодну, але послизнулась і спала.
«Цього ще не вистачало»
Довкола оберталася. Встала.
Коли до моста підбігла Максима і Дениса побачила. Не зважаючи на прохолоду і падаючий сніг  — вони самі були без верхнього одягу.
Бігла так, що нічого не бачила. Лише сніг по обличчю, як лезо.
Уже в Смодні забігла за сільський міст. Там було темне місце, де колись з Андрієм кохались.
«Точно не найдуть»
Забігла туди. Вже забула як дихати.
Кроки пробігли поряд.
Марина с полегшенням видихнула.
«А що тепер?»
Повертатися не хотіла. Небезпечно. До дому теж не піде, так точно знайдуть.
«А що якщо Ігор і справді дозволив?»
Не розуміла, адже ніколи з ним не спали.
— Сльози вже, як хліб — сама собі.
Плакала.
Хотілося вмерти та смерті боялася.
Ніч завжди здавалася страшного, а ця була ще й холодною. Марина намагалася не заснути. Не спати.
«Так точно замерзну»
А з неба повільно падав лапатий сніг. Ніч була тихою і спокійною. Навіть собаки не вили. Лише Марина раз по раз схлипувала власним горем.
І коли вже мороз добрався під самісіньку шкіру — вирішила діяти.
«Або зараз, або ніколи»