Бридке кохання. 9

Із всіх смоднянських тільки Леська у школу пішла, а звідти несла на хвості звістку.
— О, Марино! — гукнула — Тебе не впізнати!
— Привіт! 
Марина ніжку тоненьку з під пальта висунула, руками комір поправляє.
— Андрій наш — одружується   — не втерпіла  Леська.
— Що?
Захекана Леська подих перевила та продовжує:
— Ой не можу. Гандзя приїхала на тому тижні. А вони як зустрілися, так і не вилазили з обіймів. На весні весілля.
Серце закалаталось. Не через почуття до Андрія. Марина весь час сумувала за подругою Ганною, з дитинства разом, а тут таке…
— Я ж казала – в тебе немає шансів.
— Заткни пельку  — прошипіла Марина.
— Тихо-тихо. Тобі ж немає діла до хлопця, ти ж у нас по му-жи-ках – протягнула останнє і як засміється.
Марина не зважала. Обернулася і посунулась до дому.
— А що у Смодні тобі зась? Захотілось багатого?
Марина усмішку натягнула, та як заспіває:
— Смоднавські парубочки від мази, від мази,
Їден сліпий, другий кривий, третій ледве лазить.
— Ой не кажи — біжить Леська слідом — Хлопців мо й мало, але ти мужиків любиш.
А Марина й далі собі:
— Який тепер світ настав з тими парубками
Сякий-такий панталач біжить за-дівками.
Який тепер світ настав, шапочки-рогачки
Сякий-такий панталач біжить до багачки.
А Леська і підхопила:
— Твоя мамка не багачка, навіть дуже бідна
А до неї, як на меди біжать ніби єдна.
— Ти курво догратися хочеш? — не втримала Марина — Чи ти думаєш, що я бавлюсь з тобою?
— О, і як той багач на тебе клюнув, коли ти теля необтесане?!
— Теля?
Очі в Марини аж червоніли чи то від люті, чи от-от заплаче.
А Леська зуби шкірить.
— Ти си мислиш, Мариночко, що нема над тебе,
А в дядька Петра свиня лиса ще краща від тебе.
«Була не була»
І як кинеться на Леську. У волосся вчепилася, нігтями по обличчю.
— ДУРА — кричить — ВІДСТАНЬ!
Марині байдуже. Хотілося розмалювати обличчя кривдниці.
— ХІБА ЗНАЄШ ЯК Я ЖИВУ? — кричить Марина — ЯКЕ ТИ ПРАВО МАЄШ НАСМІХАТИСЯ?
Леська не здавалась. Сама в волосся вчепилася.
— Свиня краща кажеш?! Тепер від тебе кожна собака жахатиметься.

— МАРИНО! — раптом почула.
Лесю відкинула. Потріпане волосся з обличчя забрала.
— Ти? — не повірила власним очам.
Перед дівчатами стояв хлопець на вигляд їх одноліток.
— У нас просто жіночі розбірки — почала виправдовуватись.
— Хіба? Я їх по іншому уявляв.
Дем'ян у білій куртці й кросівках виглядав так ніби світився зсередини. Русе волосся було розхристане, а очі на тлі жовтого листя і сірого неба здавалися яскраво блакитного кольору.  
Марині стало соромно. Очі додолу.
Леся поволі встала з холодного тротуару.
— Одного Маря полюбила, іншому давала
Зараз буде цілуватись з тим кого й не знала.
І хода, аби Марина не догнала.
А та і не намагалась. Очі підняти боялася. Подряпане обличчя рукою протерла.
Хлопець поволі підійшов.
— Чому дримбу мою не вберегла?
«Звідки знає?»
Очі поволі перевела на хлопця.
— Не працює вона.
— Працює, тільки вона рятує не від життя, яке іноді завдає нам сліз, а від злих сил – темряви, яка пожирає людську душу.

Йшли двоє до Смодни. Марині здалося, що хлопець її проводжає, аби знову чого з нею не трапилось.
— Гарне пальто.
Дівчина сумно посміхнулася. Волосся стирчить у всі боки, обличчя в подряпинах, лише пальто ні туди-сюди.
«Добре хоч не порвала»
— Дякую.
Йшли не поспішаючи. Марина повільно ступала, бо здавалося коли цей хлопець поруч – нічого злого трапитись не може.
— Як думаєш? — наважилась запитати — Що таке кохання?
Дем'ян посерйознішав.
— Думаю, що це дієслово.
Марина згадала на мить уроки з української мови.
— Ні, це іменник — заперечила.
— Коли ти когось кохаєш – слів замало — почав Демян — Звісно, чим наповнене серце – те говорять уста. Проте більше можуть сказати руки. Коли кохаєш – робиш все для щастя свого обранця. Готовий заради неї пригнути в вогонь, звільнитись з роботи, переїхати,  віддати другу нирку. Це дієслово, те що не потребує слів.
Дівчина відчула, як руки тремтять, а у животі щось стислось.
— Хіба так буває? — запитала.
— Тільки, якщо двоє світлих людей знайдуть один одного.
Ніколи ще Марина не мала відповіді на питання «Що таке кохання?»
Дівчина зупинилася біля своєї хвіртки.
— Дем'яне, дякую.
— За що?
— За відповідь.

Обмінялися посмішками й дівча зайшла на подвір'я.
Спершу побачила дядька Романа, який сидів на порозі.
— Що ти тут робиш? — запитав, замість привітання.
— Прийшла додому.
— Хіба ти не в Ігоря живеш?
— А що не можу маму провідати?
Зайшовши до хати – одразу пожалкувала. З дверей вискочить, і Роману в горлянку вчепилася.
— Вб'ю — шипить — Заріжу.
— Тихо, тихо.
Роман намагався вгамувати дівча, відриваючи тоненькі, але сильні руки.
— Ти думав, що якщо я переїду зможеш її гамселити?
  — ВІДЧЕПИСЬ ВІД МЕНЕ — кричить.
І як відкине дівча від себе. Аж ніжки в біленьких колготах задерла.
Вгамувавши злість підвелася. Руки на грудях склала. Тактику вирішила змінити.
— Слухай, дядьку Романе! Тепер твоє життя в моїх руках. Ти думаєш, що Ігор свята людина? Він же найме людей і тебе пізнати в морзі не зможуть.
Помітивши переляк на обличчю чоловіка дівчина аж звеселішала.
— В тебе є пів години, аби зібрати клунки й піти під три чорти. А ні, то я телефоную Ігорю і тебе заберуть туди звідки вже не повернешся.
Чоловік до хати зайшов, а дівча за ним.
На дивані сіла та й спостерігає. Той речі у пакет складає все носом голосно сопе від злості.
— Куди ти?
У дверях стояла згорблена від болю мамка.
Не дочекавшись відповіді в ноги Роману кинулась.
— Куди ти? — в сльози — Не лишай мене!
Не втримавшись від байдужості коханого до Марини кинулась.
— Це ти зробила?
Згорблена мамка нависла аж в очі дихає.
— Що ти лізеш в моє особисте життя?
— Ти теж в моє лізла — цілком спокійно — Я тобі добра хочу.
 
Слухати не хотіла. Пальто червоне поправила.
— Ще його тут побачу — вб'ю.
На вулицю вийшла й завмерла.
— І що ми тут забули гуцулочко?
Страшно стало. Ігор був з тими хлопцями, з якими його вперше бачила.
«Максим і Денис» — згадала.
— Мамку провідала.
— Я ж не дозволяв без охоронця!
Ближче підійшов. Його холодна, велика долоня наблизилась до обличчя і схопила підборііддя. В очі заглянув так, ніби з самої безодні.
— Будеш мене слухатись тоді все до ніг твоїх покладу.
Рухатись не могла. Так страшно стало, що не противилась сухим губам Ігоря. Він стискав талію, язиком туди сюди в роті Марини витанцьовував. Хотілося плакати, кричати, вириватись… Не сміла. Лише стояла звісивши знесилені руки.