Бридке кохання. 8

Уся краса кохання в тому, що ти не знаєш коли й що станеться. Ходиш, в очі заглядаєш: «Що там?» — думаєш.
Марина зі всіх сил трималася за руку Ігоря своєю тендітною на якій вже кільце, яке надало офіційний статус «заручена»
— Проходьте — голос двох чоловіків.
Ці двоє невідомих супроводжували пару до дальніх дверей закладу. Відкривши їх Марина побачила спочатку темряву, а тоді хтось включив світло.
Це була кімната, як у звичайнісінькому готелі.
Марина поглянула скоса на нареченого.
— Не те, що ти подумала.
Він легенько просунув дівча в кімнату. Закрив за собою двері залишивши двох статних мужчин у костюмах зовні. 
— Це для тебе.
Побачивши, що дівча не розуміє додав:
— Не хочу, щоб ти жила в Смодні з мамою і вітчимом. Вони люди дорослі, як і ти. Пора жити окремо.
— А чому тут?
— Ти ж не захотіла їхати до мене.
— Ти знаєш, чому не захотіла.
Ігор провів дівча до ліжка. Марина вирішила сісти, бо ноги підкошувались від всього, що звалилося на неї лише за один вечір.
— Тобі подобається? — запитав обводячи кімнату руками.
— Файно — лише мовила.
А в самої серце: гуп-гуп-гуп.
«Аби не домагався»

— Не бійся — почав Ігор — Дистанцію триматиму. Тут є все що потрібно. Потім перевезем сюди твої речі.
Чоловік присів поруч.
— Зовні можеш замовляти собі їсти все що хочеш. Просто казатимеш, що на мій рахунок. Кожного дня приходитиме жіночка, щоб прибрати номер.
Очі Марини говорили самі за себе, тому Ігор заспокоїв:
— Не хвилюйся. Тут ти в безпеці. Ті двоє за дверима у твоєму розпорядженні.
«Ті двоє?»
— Хто вони? — запитала.
— Охоронці.
Маринині округлі очі й закинуті на верх брови не могли набути звичайної форми.
— Я не розумію.
Ігор провів рукою по спині дівчини.
— Хіба ти думала, що будеш жити тепер з батьками?! Я живу по іншому і тобі потрібно навчитися жити так само.
— Як?
Ігор видихнув.
— Я завжди буду поруч. Запиши мій номер телефону.
Марина розвела руками.
— У мене немає телефону.
— Ого — здивувався — Завтра тобі принесуть.
«Принесуть?»
— А ти де будеш?
— В мене завтра багато справ. Але я зайду, як тільки звільнюся.
Зависла тиша. Марина дивилася перед собою і намагалася зрозуміти своє подальше життя до весілля.
— Треба мамці сказати — раптом мовила.
— Вже сказали.
— Хто?
— Люба моя, не переймайся. У твоєму житті тепер не буде проблем, які потрібно вирішувати самостійно.
На прощання Ігор стис тендітну руку і приклад до губів.
— На добраніч — попрощався.
— Дякую — сказала перше, що спало на думку.

Коли двері зачинилися дівча суконьку коротеньку зняла. Колготи білі ледь стягнула, бо були вже малі по розміру.
В шафі білий тепленький халат надибала. Одягла в дзеркало глянула.
«Принцеса» — подумала.
Та так добре стало, що не могла опануватись.
— І що, що не кохаю — сама собі — Зате житиму як хочу. Буду файніша, ніж та Карина-задавака. Косметику куплю, до перукарок ходити буду, а мо взагалі на манікюр.
Волосся розпустила у ванну пішла. Душ прийняла.
«Бачила б це мама» — згадала мамку, яка все життя миється лише в чавунних тазах.
— Господи — аж скрикнула — Це фен! Оце так!
Довге волосся посушила.
— Матінко — знову в зойк — Аж дві щітки для волосся!

Після грандіозного миття у душі на постіль лягла.
«Не принцеса» — думала — «Королева»
Руки й ноги розкинула на великому двомісному ліжку.
«Ніколи таке м’яке не бачила»

Марині снився сон. Та такий реальний, що аж страшно стало, а проснутись не могла.  Ніби у готельну кімнату стара ніч зайшла. Вкрила все густим чорний туманом і ноги дівчині обійняла.
— Хіба ж ти не знаєш, що ти тут робиш? — голос.
— Бабо Лукино — здогадалася — Хіба не маю право пожити, як звичайні люди.
— Звичайні живуть  як ти. Всі інші – бридкі потвори.
З туману вийшов горбатий силует.
— О дівчатко! Не втрачай світло, бо темрява поглине і з’їдять тебе заживо. Знати того не будеш. Гріхи після смерті вже не змиєш.
— Які гріхи?
Місяць освітив обличчя старої Лукини. Вона сумно посміхалася.
— Що ж я можу  з того світу? — востаннє сказала і зникла.
І – ніби враз тихо стало. Ніби той світ вже не хотів Маринині питання слухати.
Дівчина з ліжка зіскочила. Тряслася, боялася. Світильник включила.

Коли тремор зійшов лягла в ліжко та й заснула з включеним світлом.
На ранок вже не тривожилась думками про дивний сон.
Зранку офіціантки виглядали цілком пристойно. Та що підійшла до Марини була одягнена у білу футболку і коричневу спідницю до колін.
— Доброго ранку пані Марино — привіталась привітно — Проходьте за вільний столик.
Марина посміхнулася у відповідь і сіла поблизу від барменського столика.
— Сьогодні на сніданок яєчня, млинці, сирники. Якщо бажаєте, можемо зробити для Вас щось інше.
Дівчина сором’язливо потирала краєчок суконьки. У залі крім персоналу була лише вона і від того ставало ніяково.
— Я буду сирники — відповіла.
Сирники Марина дуже любила. Але щоб отак замовляти десь сніданок – Марина не звикла. Завжди мамка все сама готує, ніколи поснідати чи обідати по ресторанах не ходили.
«Все городська я нині стала» — думала про себе — «Заживу тепер…»
Згадала, що вже в школу пора. Всередині дівча відчула те, що називають внутрішнім конфліктом. Одна її сторона говорила, що школу не можна пропускати. Ще є шанс поступити в Івано-Франківськ і навіть самій там знайти роботу аби оплатити своє життя. З іншого вже сумнівалася, бо ніби буде мати все, що лише схоче.
Коли принесли чотири ароматних кокосових сирників политих шоколадом сумніви Марини відпали. І вона навіть спробувала їсти ножем і виделкою.

Того ранку, коли Марина відчула себе «городською принцесою» вдарили морози. Зіна поралась у хліві утеплюючи його від задування вітру. Роман валявся на ліжку. А між двома односельчанками розгоралось полум’я.
— То ти мені ще будеш вказувати, що я маю робити?! — кричала Мира — Хто ти така?
Орися руки в боки.
— Це ж не твоя земля, а батьків твоїх, хай з миром спочивають. Ти все одно там нічого не робиш!
— Тепер буду. Сама бачила, що Степан змінився.
— Тут змінився, а там спився. Хіба віриш, що надовго?
— Не твоє діло. Я землю не продам.
  Орися між ноги Мирі плюнула.
— Хіба тобі грошей не треба?
— За п’ятсот доларів землю не продам. Тут і санаторій, і будинки для відпочивальників Ігор Миколайович буде будувати. За такі гроші ґейзлик  мій купити можеш — і як засміється.
Орися з під лоба глянула. Без слів виклик прийняла.

Вже по обіді селом рознеслася чутка про Мирину вагітність. Односельчани вітали, чоловіки обмивали, а Степан вперше в житті квіти приніс.
— Господи, коханий — не могла вгамувати почуття жінка — Невже це сон. Чи я сплю?
— Не сон — чоловік лагідно обійняв за талію — Я був дурний, сліпий, а тулько прозрів. Ти така файна у мене, голубонько.
Мира не переставала всміхатися. Чоловіка за шию обхватила. До губів припала.
Цілувались так ніби вперше, ніби щойно зародилося перше кохання. Палали обоє, але таким чистим коханням, що Мирі плакати хотілося.
— Не носи хустину — лагідно попросив Степан — Нехай всі знають, яка у мене красива дружина.
— Не буду — погодилась.

А Марині одні клопоти. Ігор через охоронця передав конверта з банківською картою.
— На одяг і косметику — пояснив кремезний охоронець.
Марина дивилася на нього знизу вверх і гадки не мала, як з такими спілкуватися.
— Ви зі мною підете?
—  Так.
На вулиці Марина швидко змерзла. За ніч настільки похолодало, що хотілося додому забігти кожуха взяти, але здогадалася, що Ігор хоче щось «модне». Тільки таке вона не звикла купувати.
— Ви мені допоможете? — запитала охоронця, який йшов завжди позаду.
— Що саме?
Дівчина стояла біля магазину верхнього одягу.
— Обрати зимове пальто.
І вперше Марина на кам’яному обличчі  страх вгледіла.
— Перепрошую — мовив грубим голосом — Я не розуміюся в «жіночих справах»
— Так Ви лишень оком подивитесь гарно чи ні.

Всередину зайшла, а до неї навіть ніхто підходити не став. Ходила між рядами з шубами, пальтами, пуховиками.
«Карину би сюди» — однокласницю згадала — «Та б допомогла»
Раптом  кремезний чоловік зупинився.
— Йдіть сюди Марино.
Дівчина підійшла і ледь не зомліла.
Чоловік витяг червоне, яскраве пальто з теплою підкладкою.
— До неї йде ще червоний капелюшок — показав на манекен.
Марина хотіла ціну глянути, але ніде не могла її знайти.
— Скільки воно коштує — запитала у продавчині, яка вдавала вигляд, що зайнята.
— Двадцять тисяч — втомлено сказала не підводячи погляду.
Марина на охоронця глянула. Той очима показав на конверт у якому дівчина носила картку.
— Добре — сказала впевнено — Я хочу приміряти. 

Повільна продавчиня не мала віри, що таке бідове дівча в білих колготочках і старій суконьці могла купити дороге пальто.
— Як Вам? — ліниво запитала, коли дівчина вийшла з  примірочної.
Охоронець лише посміхнувся і показав палець вверх.
— Беру — сказала впевнено.
Продавчиня здивовано підняла свої нафарбовані повіки.
— Можливо Вам ще потрібне зимове взуття? Он у нас є відділ з новим шкіряним.
— Ой — Марина руками хлопнула — Дуже потрібно.

Купивши до червоного пальта с капелюшком бордові зимові чобітки Марина відразу одягнулася у новий наряд. На вулицю вийшла і здавалося, що не лише сама змінилася. Це маленьке містечко було іншим. Відчувала себе ніби в столиці, хоча ні разу там не бувала.
— Вам п — обізвався охоронець.
— Дякую. А як тебе звати?
— Микита.
— Приємно. Дякую, що допоміг мені.
— Будь ласка.

Хотіла одразу до мамки забігти й речі деякі свої взяти, але Микита заборонив.
— Ігор Миколайович наказав в село з Вами не йти.
— Тоді я сама.
— Заборонено сьогодні від Вас відходити.
«І для чого такі недолугі правила?!»
Вже в номері до вечора дивилася телевізор. І коли у дверях з'явився Ігор навіть зраділа.
— Привіт! — перша привіталася.
— Привіт, гуцулко моя чорнобрива.
— А я пальто купила, капелюх і чобітки — прозвітувала.
— Це все?
Ігор виглядав доброзичливим, але втомленим.
— Так.
— Наступного разу докупи собі все, що потрібно для базового гардероба.
Чоловік підійшов ближче й всунув в руки біленьку коробочку.
— Що це?
— Мав передати, але дуже хотів особисто тобі подарувати. 
Дівчина коробочку відкрила і як закричить.
— Бути не може! Він же такий дорогий!
— Бери, бери. У моєї дружини має бути нормальний смартфон.
Дівчина ніколи не мала телефону, а смартфоном і користуватися не вміла.
— Інструкція тут є?
Ігор здивувався, але вигляду не подав.
— Там в коробці.
Коли дівча наважувалася віддячити поцілунком у двері постукали.
—  Ігорю Миколайовичу!
 Збентежений чоловік, який схожий був на Микиту увірвався у кімнату.
— Вас терміново потрібно…
Ігор підійшов й той шепнув щось йому на вухо.
— Гуцулко, чекай, буду пізніше.
Вийшов.
А на душі так тривожно стало.
«Куди йде? Що робить? Чим займається? Хто він?»
На ліжко лягла. Руки в сторони.
А думки туди-сюди кидаються й дівча тривожать. І додому не можна і тут стіни тиснуть. Зрештою вирішила діяти.
До дверей тихенько підійшла. Голову висунула — на Микиту, який з барменом розмовляв глянула.
— Ні не вийде — сама собі.
До вікна рвонула. А там краєвид на сірий косівський асфальт.
— І хто так будинки будує?
Але в худенької Марини шанси були великі.
Легенько вікно відвинула — впустивши холодне повітря.
— Прибирання — почула стукіт за дверима.
«Дідько»
До дверей підійшла.
— Зайдіть через годину, я хочу прийняти ванну — збрехала.
За дверима жінка невдоволено, але погодилась.
Дівча знову до вікна кинулась. Спершу просунула на асфальт своє червоне пальто, а тоді сама ледь вилізла.
Добре, що в той момент не було перехожих і ніяковіти не прийшлось.
Пальто накинула та й побігла до додому, де Зіна якраз повзала на кухні від побоїв, а Роман вдоволено курив дешеві сигарети.