Бридке кохання. 7

Коли Зіна лежала й дивилася в стелю, поки Роман все не вгамовувався зі своїм «коханням», коли Люба домивала посуд, а Петро нишком забіг до Петрівни по самогон дід Іван вмовляв Могоровича вийти на стограм.
— Хоч не пий, просто посидиш поруч — вмовляв.
— Не можу. У мене Іване вже сенс життя з’явився.
— То який сенс в цьому житті? — питає, а сам дратується від впертості друга.
— Діти — легко відповідає, а сам всміхається.
— То ви що того?
— Угу — а голову високо підняв, ніби всього вже в житті досягнув — Мира – вагітна.
— О-о  — дід аж засвистів — Вітаю, вітаю. То таке діло гріх не обмити.
— Воно то так — відказує Степан — Тільки он ви ж знаєте, що в мене тепер нове життя. Мира так змінилася. Та і стосунки наші як в молодості. Не буду ризикувати.
Дід Іван головою похитав, по плечі «старого друга по пляшці» постукав та й пішов собі в ніч журбу запивати.

Собаки де-не-де завивали навіть в Косові, коли Марина увійшла з Ігорем у невідоме до цього їй приміщення.
— Зроду тут не бувала — перше що мовила.
Людей у закладі було не багато. Столиків напевно було всього вісім і всі вони були обгородженні дерев’яними стінками.
— Я знав, що тебе це здивує.
— Звідки?
— Такі чемні дівчатка, як ти не ходять у такі заклади.
— Чому ж? Я була у всіх кав’ярнях Косова.
— Це не кав’ярня.

Розпитувати не стала. Офіціантка, яка була одягнена у коротеньку спідничку й лише ліфчик провела до вільного столика забравши табличку «Заброньовано»
— Гарного вечора, Ігорю Миколайовичу — сказала чемно офіціантка не підводячи очей.
—  Ігор Миколайович? — перепитала Марина — Ти тут часто буваєш?
— Дуже часто.
Марина роздивлялася інтер’єр. Світло було приглушене, багато вогників у закладі мали червоний відтінок, але найбільше увагу привернув червоний дракон, який найбільше освітлював приміщення. Біля дракона був бар з кремезним, накачаним барменом. А біля нього крутилися дві напівоголені офіціантки.
— Подобається? — запитав Ігор, який сів напроти.
«Не дуже» — подумала, а сама:
— Так.
В такій незвичній атмосфері здавалося, що небезпека дихає у потилицю. І, як не дивно, лише в Ігорю бачила свій порятунок.
Коли офіціантка принесла меню, Ігор призвав її пальцем до себе. Та нагнулася впираючись своїми грудьми в стіл. Ігор щось шепнув на вухо, та всміхнулася і побігла.
Марина тримала руки під сідницями й стискала стілець. Було незручно й страшно від інтер’єру, тихих відвідувачів, яких не було навіть чутно.
«Хто всі ці люди?» — не могла зрозуміти — «Що це за місце?»
Скільки років вони з друзями ходили у всі місця Косова і знали кожнісіньку безпритульну собаку, але повз  заклад у багатоповерховому жилому будинку проходили не раз і навіть не знали про нього. До того ж у закладу немає вивіски.

Коли на стіл принесли величезну миску раків Маринині тривожні думки поволі стихли. Раків вона їла не багато у своєму житті, але це було завжди як свято.
— Надіюсь в тебе немає алергії? — перепитав Ігор.
— Ні — відповіла.
Взагалі у Марини не було алергій ні на що. Вона вважала це якась примха городських, які люблять вигадувати собі хвороби, аби нічого не робити.
Через пару секунд офіціантка знову підійшла.
— Перепрошую, не могли знайти на складі. Ваш Чомін Ечаніс.
Вона граціозно відкрила самостійно стікляну пляшку білого вина, а за тим розлила в бокали.
— Граціас — відказав Ігор.
Марина ще більше стисла стілець і тихо промовила:
— Дякую.

Звісно пити з цим чоловіком вона не мала в планах. Зрештою не впевнена в ньому, та і в собі «під градусом»
— Чомін Ечаніс – відомий іспанський виробник білого вина — почав розповідь Ігор — Вино чаколі з донськими раками воістину «союз народжений на небесах», це знає кожен іспанець, тому для мене це не просто вечеря. Я хочу, щоб ти розуміла – я не скривджу тебе, допоки ти будеш вірити в нас.
— Ти був в Іспанії? — вирішила перевести мову.
— Ні — коротко відповів — Я не люблю тратити гроші на подорожі. Найбільший вклад, що може зробити людина – вклад у свій простір, місце де  проживає.
— В хату? — перепитала.
— Ну...  можна й так сказати. 

Тут Марина засмутилася. Розкіш Ігоря причаровувала, але всі його цінності не збігалися з її  вихованням і баченням. Марина хотіла подорожувати, побачити світ. Хай навіть для цього прийдеться не їсти, і ходити в обірваних штанях.
— А ти любиш подорожувати? — запитав Ігор.
— Люблю.
— Де вже була?
— Коли я була маленькою, то ми з татом і мамою їздили до тітки в Мукачево.
По обличчю Ігоря зрозуміла, що він хотів засміятися, але стримався.
— Там гарно — продовжила — А за кордоном не була.
— А куди б хотіла?
— В Париж
— От що за жінки?! Кого не спитаю, всі в Париж хочуть.
Дівчина ледь посміхнулася.
— А що в тому Парижі? - запитав. 
—  Хотіла побачити, як люди жабів їдять.
Ігор як засміється.
— Ха-ха – от за це тебе люблю, гуцулочко. Всі мені про лувр розповідають, більш недалекі дами про Ельфову вежу, а от щоб «подивитися як їдять жаб» - лише гуцулонька моя зі Смодни сказати могла.
Втамувавши сміх, чоловік поліз в кишеню своїх темних джинсів і дістав коробочку.
— Хотів, як в людей — пояснив.
Маленьку коробочку червоного кольору не відривав, як у фільмах, на одне коліно не ставав, поклав просто біля Марининої пустої тарілки. А та очима – хлоп-хлоп і що робити не знає.
— Відкривай.
Дівчина тендітні маленькі рученята з під сідниць дістала. Коробочку схопила та ай зойкне.
 — Ой! Це що каблучка?
— Угу — вдоволено всміхався — З діамантом.
Те що вона «з діамантом» чи ні Марина не знала, як перевірити. Але зраділа так, що навіть офіціантки з барменом посміхалися і підмигували.
— Файна — сказала Марина — Дякую.
— Чекай.
Ігор підвівся й витяг кільце. Взяв швиденько й на безіменний палець лівої руки.
— Ой — знову зойк — Не туди.
Дівчина зняла кільце з лівої й на праву одягнула.
— Православні тільки на правій носять — пояснила.
Коли чоловік сів навпроти дівчина несміливо піднялася, перекинулась через невеличкий столик і легенько поцілувала не бриту щоку.
— Е-е — похитав вказівним пальцем — Тримай дистанцію.