Бридке кохання. 6

Марина діловито до Ігоря повернулась. Руки в боки та в очі – зирк.
— Ти що про домовленість забув?
— Про яку?
— Дистанцію тримати   — нагадала.
— Так я нічого поганого не мав на увазі. Хочу, щоб ти побачила свій майбутній будинок.
  «Очі мені замилює»
— Можеш сфотографувати, а потім принесеш покажеш.
Вигляд в Ігоря був не надто задоволеним.  
«А що, думав після подарунків на шию йому заскочу?»
Голівку до Ігоря нахилила.
— Мене не купиш.
Чоловік зупинився.
— Думаєш?
— Хіба не знаю хто ти? — і сама зупинилась — Знаю, що гроші нікому з неба не падають, та тільки не одними ними живе людина. Он мамка моя коханням живе і що? Вбиває воно її. Он Орися грошима одними марить і що? Самотньою й нещасною помре, бо скільки б грошей не було – все мало.
— А чого ти хочеш?
«Хіба знаю?» — перше, що подумала, а сама:
— Спокою.

Ігор ближче до дівчати приступив. А сам на губи дивиться.
«Не надійся» — помітила Марина.
— Можеш дати мені спокій? — вже питає.
— Це єдине, що не зможу тобі дати. Все решту – проси, що хочеш?
Марина русу голівку почухала.
— Хочу навчатися в Івано-Франківську.
— На кого?
— Байдуже.
— Тільки на заочній формі.
Марина нахмурилась.
— Тоді не хочу.
Чоловік все на губи дивився і дихав так дивно. Марина аж злякалася і зробила крок назад.
— Ти незвичайна — майже пошепки — Така тендітна, справжня, без лицемірства. Єдине тобі бракує – і замовк.
«Я перепитувати не буду» — подумала Марина — «Нічого мені не бракує, на відмінну від тебе»
— Коломийки співати не вмієш — продовжив.
— Хто сказав, що не вмію?
— Подруга твоя повнява – вміє. А от ти тобі не схотіла.
— То може й одружуйся з Лесею. Впевнена вона проти не буде.
Ігор зненацька сильно за плечі схопив.
— Тому ти мені подобаєшся.
І як притисне до себе, та до губів.
Марина микала. Видиралась і по звичці вже, як заліпить чоловіку між ноги.
— АЙ — закричить тоненьким голосом.
— Дистанція — спокійно нагадала переводячи подих від небажаного поцілунку.
Ігор сидів навпочіпки та лише всміхався.
— Думаєш я відстану? — запитав посміхаючись.
— Надіюсь лише на це.
— Співай.
— Тільки, якщо після цього відпустиш мене додому.
— Хіба ж тримаю?
Марина обвела поглядом чоловіка, який скрутився через неї. І щось на душі весело стало. Давно вже не всміхалася. А тут хоч якась радість.
— І подобається тобі таке?! - мовила. 
Ігор підвів погляд.
— Тобі пасує посмішка.

Марина стала поруч та рученя тоненьке простягнула.  
— Дякую, я сам.
Чоловік спробував випрямитись, але спина все до низу падала.
— А та баба, що відьмою тут була – вона родичка ваша?
— Та ні! Просто поради давала часто. Хто б до неї не приходив – вона лише правду казала. Все збувалося.
— Ніколи не розумів, чому по селах люди такі довірливі.
— Не правда — носика наморщила.
— Крім тебе, моя гуцулочко — Ігор рукою Маринину намацав — Ти інакша.
І цього разу дівча піддалася. Не ховала руку.  Дозволила.
Вона згадала, як вперше Андрій взяв її за руку і вони гуляли вечірнім Косовом. І так сум взяв, ще ж нещодавно одружуватись мали.
А з цим чоловіком жодних почуттів. Лише якесь відчуття безпорадності та надії?
— Ким ти працюєш? — поцікавилась.
Ігор всміхнувся.
— От ти й вперше щось про мене запитала. Я підприємець.
«Як я і думала – бізнесмен»
— А що продаєш?
— Скоріше – надаю послуги.
«Знаю я про твої послуги» — спливли в пам’яті вбивства в селі.
— Знаєш — почала — Якби ми справді одружилися. Я б хотіла знати про тебе все. Щирість – найбільша чеснота у гуцулів.
— А я не гуцул.
Дівча зупинилось і руку хотіло забрати, але Ігор стис.
— Добре — погодився — Згодом все про мене будеш знати. Але… — зупинився на мить – Після одруження.
— Чому так?
— Дистанція!
Марина перечити не стала.
Їй не хотілося думати про одруження. Здавалося, що це якась легенда майбутнього і це ніколи не могло статися.

Раптом в кущах щось заворушилося.
Ігор насторожився, дівча за спину сховав.
«Та мо собаки, що він такий дикий?»
А з кущів як вискочить хлопець.
— Андрій? — здивувалась Марина.
А Андрій насмішкувато як заспіває:
— Маринка, Маринка, в мене — яйці, в тебе — ринка.
Ой підемо на долинку: будем бити яйці в ринку.
І накивав п’ятами.
— Стій — закричить Ігор.
І за ним.
Марина серед  темної вулиці, яка не освітлювалась  стоїть, а очі до лоба.
— І що то було — сама до себе — Невже слідкував за нами?
«Ревнує» — вдоволено всміхнулась.
Точно знала, що не любила Андрія. Але з ним не страшно, з дитинства ж дружать. А от за Андрія зараз злякалася.
«Щоб не вбив» — подумала про Ігоря.

Чекала розв'язки певно з хвилин п’ять, як побачила здалеку Ігоря.
— Все. Тепер не потривожить.
В Марині аж в грудях защемило.
— Що ти з ним зробив?
— Та нічого — за руку знову взяв — Я йому пояснив хто я і хто тепер ти. Тепер хай лише просто подивиться у твою сторону – кажи.
«Не скажу» — сама до себе.
— Може в Косів підемо? — запитав.
— А що там?
— Знаю одне місце.

Йшли не поспішаючи. Ігор все розповідав про друзів своїх Максима і Дениса. Що вони родом з Києва, але вирішили деякий час в Карпатах пожити.
— Денис – готель тут відкрив — розповідав Ігор — А в Максима інша не дуже законопорядна  робота.
— І яка ж це? — поцікавилась.
— Шукає в той готель повій – а сам як засміється — Та ні, ні серйозно.
— Ми не в те місце йдемо? — запитала з підозрою.
«Не бай Бог мене туди запроторить?» — злякалась.
— Ні — спокійно відповів.
— Це ті хлопці, що були з тобою, коли ми вперше зустрілись?
— Ага, тоді коли ти сполохана до хати побігла.
— Злякалась — пояснила.
— Правильно зробила, бо Максим на тебе оком кинув.
— Чого ж побіг за мною ти?
— Теж оком кинув — і знову в сміх. 
А Марина й собі всміхається. Не так від радості, як від розмови. Давно вже просто не всміхалася, давно не розмовляла з кимось так близько.
Раптом як чхне.
— Будь здорова — відповів.
— Буду, буду, аби не вмерти.
— Ну скажеш, таке.
— Так середа, все може бути.
Середу Марина не любила. Зіна завжди розповідала різні історії та вважалося, що якщо захворіти в середу, то хвороба до смерті довести може.
— А чому так — не зрозумів Ігор.
«Ну геть кієвський. Нигда не знає»
— Не зважай.

Зупинилася біля багатоповерхової будівлі, біля якої не горів жодний вогник. Ігор показав вниз по сходах, які ввели в якесь цокольне приміщення.
— Я туди не піду — насторожилась Марина.
Чоловік стиснув долоню й потягнув за собою.