Бридке кохання. 5

Ще навіть когути не співали, коли дід Іван напився й лежав біля магазину.
— От алкашня — презирливо сплюнув Ігор — Петрівна налила?
Дід Іван одне око відкрив.
— Та ти ж не даєш — ледь зашевелив язиком.
— Не даю, бо борг маєте.
— Маю, маю — пробурмотів і на другий бік повернувся.
Ігор рукою махнув.

Обабіч них пробігла зграйка безпритульних собак. Напевно, навіть  якщо кожній знайти по хазяїну — вони б далі так збиралися, аби пробігтися селами. Люба помітивши їх через вікно на двір вибігла та як загаласує.
— ПЕТРЕ! РУШНИЦЮ НЕСИ!  
Петро в одних трусах на порога вискочив.
— Знову собаки селом бігають — пояснила.  
— Шляк би їх трафив — розсердився. 
До хати поки забіг, щоб рушницю взяти, а їх і слід простив.
— Знову курей, паскуди, будуть роздирати — обурився.

Близько пів на дев'яту Марина вискочила з хати, бо запізнювалась в школу.
— Нащо тобі все це треба?! — запитав вслід дядько Роман.
«Аби бовдуром, як ти не бути» — подумала.
Зупинилася біля воріт.
— МАМО! — як закричить.
Біля хвіртки все було вкрите мокрим пір'ям і де-не-де краплі крові.
— Що сталося?
Зіна вибігла закутавшись в теплу хустку.
— Гуска — сказала тихо.
— Як не ми то хтось інший — сумно додала мама роздивляючись знайоме сиве пір'я.
— Куниця?
— Або знову собаки.

Настрою кудись йти й щось робити не було. До хати зайшла. Кухлик у відро з водою зачерпнула. Над мискою сльози вмила.
—  Де мамка? — запитав Роман.
— Пір'я прибирає, гусей хтось поїв.
— Багато?
— Тільки одну — і знову в сльози.
— Тихо, тихо, дитино — мамка в хату — Стара була, втекти не змогла. Казала, що треба зарубати, та ти не схотіла.
А Марина лише схлипує.
— Та що ви йойкаєте! – — вже дратується дядько Роман — Хіба ж мало гусей маємо? Ондика цілий виводок по двору ходить.
Марина і Зіна уваги не звертали.
— Нічого! — заспокоювала дочку — Скоро в тебе буде все, що тільки схочеш.
— Не треба мені нічого! — скрізь сльози промовила — Все що мала – втратила.

До обіду Марина з кімнати не виходила. Мамка з дядьком Романом думала слізьми гуску обмиває, а та горе знову з душі зливає.
— Бідна я — шепоче тихо — Нікого не маю крім себе самою. І як мені себе з цієї прірви дістати? Гублять мене всі кому не лінь.
Подушку на суху сторону перевернула і на спину лягла. У вуха затікала гаряча рідина.
— Що ж я не так в житті зробила? Мо правду не треба було до весілля з Андрієм спати? — долонею очі витерла — Точно! Сама себе прокляла!
«Не хочу жити»
В голові перебирала варіанти піти з життя, але жити любила.

 

Тук-тук-тук.
Дівчина затихла, зупинивши непереривне схлипування.
— Іду-іду — мамка. 
— Кого там принесло? — голос п'яного Романа.
— Ой! — Зіна заметушилася — Від Ігоря? Ой і гарні ж. 
Марина на ноги зіскочила. Обличчя до дзеркала розвернула — жах. Червона, волосся брудне, очей від сліз не видно.
— А це що? — чує голос мамки — Та ви що!
За мить Зіна вже стояла у кімнаті доньки.
— Глянь! — три великі коробки тримає, аж голови не видно — Від Ігоря.
Марина за груди вхопилась. Серце калатало.
— Нащо взяла?
— Так подарунки тобі напевно.
— Ми ще не одружились.
— Ой! Хіба важливо?
Коробки на ліжко покійної бабусі поставила.
— Нумо відкриваймо — жваво позвала, а в самої посмішка до вух.
Хотіла чи не хотіла приймати подарунки, а цікавість взяла гору. Дівчина на ноги зіскочила та й стала біля мами несміливо.
Спершу мамка відкрила велику рожеву коробку на якій виднілася емблема «Оксана Муха».
— Матінко! — Зіна аж руками хлопнула, — Чекай я руки піду помию.
Зіна вибігла на кухню і води в пластмасову миску налила. Мило тверде на серванті дістала.
— Ти там не торкайся — крикнула дочці, — Іди теж руки вимий.
Руки в мисці вимили, старим кухонним рушником витерли та й вилили воду  у брудне відро «для помиїв».
До кімнати знову зайшли.
— Зіна обережно плечики знайшла та потягнула вгору.
— Що ж воно таке?! — вже скрізь сльози — Принцесою будеш!
Марина перелякано роздивлялася елегантну сукню сріблясто-кремового відтінку.
— Треба поміряти — констатувала Зіна — Але ж тут підлога брудна.
— Та і велика вона, мамо.
— Нічого! — Зіна потилицю потерла — Залазь на своє ліжко.

На ліжку Марина незграбно вигиналася, аби одягти й не порвати весільну сукню. Зіна метушилась поруч, допомагаючи то голову просунути  то рукав знайти.
Коли дівчина врешті одягнула сукню – Зіна не витерпіла: заридала.
Марина голову опустила і себе роздивляється.
Приталена сукня бала якраз по розміру дівчини. Основа її напівпрозора – із сітки. Сама вона з закритою спиною і рукавами. Застібка на блискавку і ґудзики. Ліф покрито мерехтливим мереживом, що нагадує морозні візерунки на склі.
— З роду таких не бачила — тільки й змогла сказати Марина.
— Коштує напевно, як наша хата — розмірковувала Зіна зачаровано оглядаючи дівчину.
— Ой, мамо! Для чого я йому?
Зіна не відводячи погляд від сукні:
— Закохався.
Марина крутиться на ліжку, аби мамка сукню зі всіх боків оглянула.
— А що таке кохання?
Жінка погляд відвела. 
— Не знаю.
Марина бачила, що Зіна розчаровується в дядьку Роману, але чомусь не думала його виганяти. 
— Чекай-но.
Зіна до інших коробок направилась.
— Тут туфлі. Зараз сукню знімемо, та й поміряєш.

А поки дочка все викручувалася розглядаючи елегантну сукню Зіна відкрила блакитну коробку. Зверху був конверт: «Для любої тещі та її обранця»
Жінка навіть уваги не звернула, що Ігор не назвав її Романа тестем.
«Правильно. Ми ж не одружені»
Приталена, елегантна сукня синього кольору вибила Зіна з пантелику.
— Як для королеви — прошепотіла – З роду нічого такого не приміряла — вже до Марини.
Дівчина відвела погляд від своєї весільної й на мамку — глип.
— Це тобі?
— Угу. Тут ще костюм для Романа є.

 Мамка приміряти сукню не стала.
— Спершу ґаздівство — сама до себе.
На вечерю пирогів наліпила, курей в хліві закрила ще і на подвір'ї гарно замела. А тоді вже Роман від п’янки проспався. 
— Похмелитися  треба - сам до себе. 
Дядько Роман стояв з бутилкою пива у кімнаті Марини. Дівчина з під лоба на дядька дивиться, а сама про втечу думає.
— Поки Зіни немає поговорити хочу.
Марина книгу Лесі Українки відклала.
— Ти не дивись, що я пиячу. Я ж не від хорошого життя — сів поруч Марина, а та відсунулась  — Я ж добра тобі хочу. Ти мені як дочка рідна.