Бридке кохання. 4

«Тяжко, тяжко в світі жить. І нікого не любить» — лунали у свідомості слова Шевченка. Марина повільно шкандибала до школи, а ноги в землю грузнуть. Не через багнюку, дівчині здавалося, що провалитися крізь землю не найгірше. Що під землею, що на землі – одне пекло.

В клас тихо зайшла, на однокласників не звертала. Остання парта, як порятунок.
— О, наша красуня знову форму забулась одягнути — насмішкувато кинула Леся — Чи ти тут особлива?
Марина в парту дивиться й очей не відводить. Кожне слово кинуте в її сторону може наповнити такою люттю, що за себе не ручається.
— Закрий писок — прошипіла.
— Це тебе дядько Роман навчив? — втрутилася Валя.
Марина повільно підвелася. Ноги ступали повільно, руки висіли ніби не свої.
Усмішка у дівчат зійшла.
— Ми ж жартуємо.
— Якщо вже вам так весело живеться, то приходьте до мене — з викликом в очі дівчатам дивиться — Чи ж ви в житті горя не знали?
— Та яке там горе? — зашевелила нафарбованими вустами  красуня Карина — Самі собі з мамою кидаєтесь на чоловіків, а потім кричите, щоб вас пожаліли.
Брови у Марини ніби злетіли в політ від здивування. Вони ніколи не спілкувалися з Кариною, бо та завжди вважала дівчат зі Смодни не рівнею собі.
— Тобі звідки знати? — запитала Марина.
— Ой, а ти забула? Я ж буду в Івано-Франківськ на журналіста поступати. Це професійне — все про всіх знати.
Карина губами цмокнула, тоненькі ніжки під партою витягнула, руки вгору — потягнулась.
— Четверта влада, як-не-як — сказала втомлено.
А Марину заздрість взяла. В житті таке відбувається, що вже і не впевнена, що в Івано-Франківськ вдастся вибратись.
— Ой-йо-йой — сказала презирливо — І як же ти поступиш, якщо в тебе оцінки погані?
Карина пихнула, посміхнулися і відповідати не стала.
Марина і так розуміла, що в Карини досить великі шанси навіть з низькими оцінками. Все ж таки мама гінеколог, тато депутат міської ради. Такі, як Карина по житті йдуть не спотикаючись.

Нестерпні, довгі уроки врешті закінчилися.
Марина стояла на мосту, а ноги додому йти не хотіли. Очима вільне місце біля річки знайшла, туди й посунула. Там вже, і рюкзак відкрила, і щоденник дістала. Раніше тільки в хаті уроки робила, щоб не відволікатися, тепер от на вулиці, де волого, сиро і холодно.
Що ж робити, коли дома дядько Роман спокою не дає. Навіть коли спить — заважає.
Щоденник ряснів від зауважень щодо шкільної форми, але Марині було байдуже, зате біля зауважень оцінки були високі. Все встигала, до всього була цікавість.
«А що якщо не вийде переїхати» — не давала спокою остання думка, після розмови з Кариною — «Мамка всі гроші на дядька Романа спускає. За що переїжджати?»
Марина хоч і впевнена була, що поступить на бюджет в коледж чи ліцей, проте за гуртожиток потрібно було платити щомісяця та і продукти купувати.
Зателефонувала би батьку, але мамка давно заборонила і номера не дає.
«Все життя мені паскудить» — подумала.

Додому повернулась під вечір.
— О, прийшла нарешті — голос дядька Романа.
— Де це ти так довго? — мама.
— Домашку робила біля річки — сказала правду.
— Дитино, тож холодно!
Нічого мамці не пояснювала.
— Люба, в нас тут до тебе розмова — почала Зіна — Про твоє майбутнє.
Промінь надії пронісся по тілу.
«Невже відкладали мені гроші?» — подумала.

Дядько Роман зітхнув, чарку випив, обличчя рукою підпер. На стілець очима — глип, мовляв: сідай.
Дівчина напружилась. Долоні спітніли, в роті пересохло. Ось вона істина. Те, що турбувало протягом дня нарешті виясниться.
— Доню — почала мама — Через те, що одруження з Андрієм в тебе скасовується…
Дядько Роман видавив смішок.
— Ми маємо для тебе пропозицію набагато вигіднішу — лагідно продовжувала мама — Ось є у Косові один чоловік — багатий. Будинок великий має, автомобіль. Все майно тобі до ніг покладе.
— Стоп — зупинила Марина — Я думала ми будемо обговорювати моє навчання в Івано-Франківську.
— За який шиш? — втрутився Роман.
— Ну так одружуйся і чоловік тобі навчання оплатить — вже підкупом говорить Зіна — Тільки скажи йому — все зробить.
— Що ж то за джин? — вже з цікавістю питає.
— Так Ігор — той, що магазин купив.
Маринин гарний настрій — як корова язиком злизала.  
— Не піду за Ігоря.
— Ну ти глянь на неї — голосно почав дядько Роман — Ми їй майбутнє в золоті пропонуємо, а вона носом крутить.
— Марино — суворо перебила Зіна — Ти ж не лише про себе думай.
Дівчина підозріло глянула в вічі мамі.
«Невже підкупив?»
— Ти так не витріщайся! Я не можу оплатити навчання і життя в обласному місті. А після одруження набагато більше собі дозволити зможеш.
Дівча голівку гордовито підняла.
— Ніколи — оголосила вирок.
Мамка і Роман ще лаяли, але та не слухала.
На голу вулицю вийшла. Нікого не було. Тихо так в селі, хоч ще не вечір. Холодний вітер розвіював розплетене, довге русяве волосся. 
«Бач, купити мене надумав»
Йшла і думки перебирала, що би сказати недолугому нареченому.

Коли двері в магазині виявились зачиненими – злість змінилась на безвихідь.
«За що вони всі так зі мною?» — крутилось в думках — «Однокласники, мамка, дядько Роман, Андрій, Леся»  — долонями щоки потерла — «За що?»
Йшла додому, а світу не бачить. По щоках текло, очі набиралися сліз. Здавалось, що весь біль останніх місяців зібралася клубком і виринає назовні. Та так боляче на душі стало, що ноги більше не йшли.
Зупинилася. Та як заридає.
Ноги зігнула та й на коліна впала.

А небо і собі ридати почало.
Холодний дощ почався з маленьких краплин. Зростав, ніби й сам весь біль дівчини на землю зливав.
— За що? — вже в голос.
Руками об багнюку сперлась.
В грудях боліло. Марина подумала, що можливо інфаркт або інсульт та й навіть зраділа.
— От помру, тоді всі ви жалкувати будете — сама до себе.
Повітря не вистачало. Мокрий одяг пронизував тіло холодом. Стало так важко, що Марина звалилася на землю. І коли це відбулося — стало легше. Дівчина очі закрила і провалилася в забуття.

Проснулася не одразу.
Одне око відкрила і небо побачила.
Хтось ніс її на руках, а голова дивилася в гору. Не бачила свого рятівника, лише небо, яке кидало холодну воду.
Остаточно проснувшись перше побачила полущену стелю.
«Де це я?»
Спробувала звестись на лікті, але слабкість прикувала назад до ліжка.
Руками себе помацала — гола.
Та так страшно стало, що останні сили зібрала і все ж звелася сісти.

Спочатку подумала, що це страшний сон. Вона сиділа на тім же ліжку, де бачила мертву бабу Лукину.
— ААА — закричить.
До стіни забилася, на якому килимок старенький висів.
— ААА — все не могла зупинитись.
— Тихо, тихо — почула біля себе голос.
Спочатку не зрозуміла, а тоді чоловіка біля себе роздивилася.
— ЩО ТИ ТУТ РОБИШ?
Біля неї стояв стурбований Ігор, в руках якого був кухлик гарячого напою.
— Ти під дощем лежала, геть промокла…
— ЯКЕ ТИ МАВ ПРАВО МЕНЕ РОЗДЯГАТИ? — перебила.
— Так я ж лише до майки — сказав винувато — Далі не смів, хоча потрібно змінити білизну, аби не застудилась.
— Яке тобі діло до мене? — вже не кричала.
Чоловік всунув у руки гарячий напів і відійшов на безпечну відстань.
— Хіба не знаєш?
Думки поволі ставали яснішими й дівчина розмову з мамкою і дядьком Романом згадала.
— Ах, та ти ж одружитися зі мною хочеш — глузливо сказала.
Обличчя в Ігоря було кам'яне і на мить здалося небезпечним.
— Чому ж мене не спитав?
— А ти би погодилась?
Відповідь на питання знали обидва, тому Марина не відповіла.

— На цьому ліжку я бачила мертву бабу Лукину. Вона тут довго пролежала. Коли ми з Лесею зайшли у хату — її миші їли.
Оберти розмови чоловіку явно були не приємні. Він презирливо скривився.
«Слухай, слухай»
— Любила я бабу Лукину, завжди влучні поради мені давала. А тепер немає де правди шукати.
— Ти пий, пий — показав очима на кухлик, до якого Марина навіть не торкнулася губами.
«А мо там отрута» — подумала. 
— Я не хочу пити.
— Щоб не застудилась.
— Та я крепка.
А в самої ніс заклало.
— Навіщо тобі одружуватись? — запитала Марина — От не можу збагнути.
— А навіщо взагалі чоловіки одружуються? — своє запитав.
Марина брівки зсунула.
— Їй, бо не знаю — відповіла щиро — От чому жінки — розумію. А чоловіки…
— Кохання — промовив тихо.
«Знущається чи що?»
— Ніколи не повірю, що ти мене кохаєш.
— Кохаю.
Марині чогось аж сльози на очі. Бач, який романтик. Сидить зараз напроти напівголої дівчини вкритою теплою ковдрою і в коханні зізнається. «Якби відчувала землю під ногами — їй, бо втекла. А так потрібно слідкувати, що казати, бо ж вб'є»
— Добре — Марина стратегію вигадала — Одружимось. Тільки до того моменту тримай дистанцію. Порушиш — ніколи твоєю не буду.
А в Ігоря очі аж засвітилися. Обличчя всміхається.
— Домовились   — погодився.

Додому прийшла вся мокра. Мамка на піч загнала, молока гарячого з медом дала, а Марина все над видіннями баби Лукини думала.
«Тікати треба» — запевняла себе.
Одна сторона свідомості говорила, що краще одружитися. Гроші в чоловіка потягнути, а там — за край світу. А інша запевняла, що це небезпечно і краще зараз, чим коли буде в ролі законної дружини.
— От добре, що ти дочко рішення правильне зробила — Зіна світилася від щастя — Тепер то заживемо.
Дівчина не відповідала. Всміхалася мамі, а саму смуток за неї брав.
«На кого ж залишу бідолашну?»
— На Романа —  собі відповіла — Сама ж його обрала.
А п’яний дядько Роман все говорив, говорив про кохання. І про щастя, яке з мамкою знайшов і про неодиноку старість.
«Та краще вмерти, ніж жити як ви» — думала на те Марина, але нічого не відповідала.
Удавала, що дуже змерзла і все тулиться до стін на печі.
«Чорти би побрали тебе і залишили мою мамку в спокою. Геть сліпий, чи дурний?»

Пораючись на кухні Зіна все Романа слухала. Нарізає хліб, та співає собі тихо:
— Болить мене головонька, як вечір настане,
Прийди, прийди, мій миленький, може, перестане

Ой, який ти, мій миленький, ти ладний на вроду
Та як ясний місяченько зійде на погоду.