Бридке кохання. 3

Ранок почався святково. Селяни сім'ями направлялися до старої дерев'яної церкви у центрі села. Хоч Мира щонеділі ходила в Косівську церкву, але цього разу направлялась не сама, а з чоловіком.
— Хто це там з Мирою? — чула від односельців — Невже Могорович?
Чоловік поруч був одягнений у білу вишиту сорочку підперезану чересом і темний з вишивкою сердак. Дружина одягнулась теж по всіх традиціях: вишита сорочка, попружка, запаска, пацьорки та навіть новенькі рисовані чоботи одягнула.
— Вітаю — гордовито привіталася до Орисі, яка стояла поруч.
Та лише щось бовкнула. Мира навіть не почула.
— Ой, друже, що це з тобою? — спантеличено запитав дід Іван.
Могорович виглядав особливо не через незвичний для себе чистий одяг. Він стояв рівно, очі дивились прямо, а на губах виднілась легенька усмішка.
— Закодували — відповів діду посміхаючись.
Дід Іван перехрестився.
— А хіба ж можна? — злякано запитав.
— А чому ні?
— Так гріх же?
— Тьху, Вам на язика, діду — втрутилась Мира — Я в отця Димитрія питала, він дозволив.
Дід Іван аж зблід.
— А нашого Антонія питала?
Мира глянула на худорлявого молодого священника, якого перевели нещодавно у їх сільську церкву. Він саме читав Святе Писання.
— То мо мені по всіх церквах побігати, аби Вам діду добре було? — прошепотіла Мира.
— А я тут до чого?
— Тож Ви друга втратили — засміялась тихенько.
Молодий отець Антоній прочитав Писання, похрестилися, свічки поставили та й розійшлися кожен у свою сторону.

Тверезий дід Іван поплентався за Орисею. Та хоч в дощ, хоч в неділю, а магазин відкривала. Коли жінка звернула з дороги до магазину, дід крикнув:
— Орисечко, хіба ти сьогодні не працюєш?
Жінка не оберталася.
— Неділя ж.
«Раніше тебе це не зупиняло» — подумав — «Була не булла, до Петрівни зайду»
Дід Іван знав, що Орися нещодавно бичка заколола, тому подумав, грошей не потребує.
Дорогою до місцевої бізнесменки, в якої у будь-який час доби можна було підпільний самогон купити, діда Івана не покидали тривожні думки про Могоровича.
 Раптом дід отетерів. Двері в єдиний магазин у селі були відчинені.

Не вагався. Брудну тростину на землі знайшов та підкрався тихо.
— Чорти б Вас побрали — закричав чоловічий голос — Ви хто такий?
Горбатий Дід Іван стояв з піднятою тростиною у дверях. Дивися на чоловіка, який розкладав безліч нових продуктів.
— А ти хто? — не міг второпати дід.
— Орися мені цей магазин продала — відказав чоловік.
В діда аж тростина з рук впала.
— Ой-йой. Що ж там у неї коїться?!
— Все в неї добре — посміхнувся чоловік.
Дід Іван очі примружив.
— А це не Ви влітку в нашій Смодні молоко скуповували?
— Еге-ж — відповів Ігор.

По обіді Марина гуляла селом. Йти не було до кого. Ось так тинялася — нікого перед очима не бачила. Все про своє думала.
— Ой, бабцю Лукино… Якби Ви живі були.
І як заплаче. Більше немає до кого за допомогою йти. Мамка по господарству порається та страви з останніх грошей дядьку Роману виготовляє. А той спить та їсть з чаркою. І немає вже діла нікому до Марини.
На душі так зле, що могла б ту душу сама вийняла, та й в Рибницю кинула.
— Солодка моя гуцулко — почула голос.
Пусті очі підняла. Ігор стояв напроти в білих штанах, білих кросівках і білій кофті.
«І хто так по селу ходить?!»
— Не гуцулка я — сказала сумно.
Байдуже було на погрози, на небезпеку.
А чоловік у спів:
- Гуцулко Ксеню,
 Я тобі на трембіті
Лиш одній в цілім світі
Розкажу про любов

— Немає на білому світі любові — сказала — Немає такого, як ото по телевізору. Здається он воно кохання, а потім розумієш: ні, помилилася.
Ігор слухав, а собі про дівчину мріяв.
— І коли ж ти успіла в коханні зневіритись?
Дівчина не відповіла. Посунула далі пройшовши повз Ігоря.
— Мене Мариною звати — сказала востаннє.

Коли сонце торкнулося Землі, Марина в хаті зимові яблука перебирала. Мамка захотіла варення робити.
— Та хто ж мамо з таких робить? — не розуміла дівчина — Вони кислі та тверді, весь цукор коту під хвоста.
А кіт, який грівся біля груби голівку підняв. Хвіст понюхав. Заспокоївшись далі звернувся в калач.
— Ромчик захотів пиріг  з яблучним варенням, а я цьогоріч і не закривала…
— А роботу коли він знайде?
— Марино!  - мама посуворішала — Ти ж знаєш, що в нас неможливо на роботу влаштуватися без хабаря.
— Я в журналі читала, що той хто немає бажання, той має виправдання.
Зіна рукою махнула. Дріжджове тісто замішує, а думки з Романом відпочивають. 

Близько опівночі Марина, мамка і дядько Роман наїлися пирога зі свіжим яблучним варенням. Спати повлягалися швидко і навіть дядька Романа «білка не хапала».
Зіна спала і сама собі всміхалася. П'яний Роман і собі поруч сопів.
Тільки Марина на небо через вікно у своїй кімнаті дивилися. Небо було таке світле, ніби Небесне Царство на Землю грішну спускається. Та так тихо за вікном, так спокійно.
«Не чутно зла»
Дивиться, а он далеко силует.
«Невже баба Лукина?»
І страшно так стало. Хоч бери й кричи на всю хату, аби мамка прибігла.
Темна тінь наближалася все ближче і ближче. І чим більш до хати підходила, тим більше на відьму Лукину схожа була.
Марина швидко «Отче наш» читати почала. Хрестилася. А мариво не зникало.
  — Не йди дитино за чорними круками. Тікай краще  — почула голос біля себе.
А страх пройняв до кісток. І як закричить.  
— Невже сон? — сама до себе — Так точно пам'ятаю, що біля вікна була.

Сама ж на ліжку лежала, в стелю дивилася, а за вікном по-ранковому сіріло.
— Все добре, доцю? — прибігла на крик Зіна.
— Та добре мамо, сон поганий приснився.
— А що снилось?
— Ніби дядько Роман тебе вбив — збрехала.
Зіна глянула косо.
— Дурне спало, дурне приснилось — сказала заучені слова — Спи собі.

А спати більше не могла. Знала, що не просто так Лукина у ві сні приходила.
«Попереджає про щось»
Але про що здогадатися не могла. І що за круки? Від кого тікати?
Марина ледь не розридалася. Така лють охопила. Бісова Смодна. Не бреше покійна баба Лукина. Тікати треба. А куди ж?
«До батька» — думала.
Але ж як?
«Подумаю про це в день»
І знову заснула.
 


Дівчина не чула, як за стіною розгорталася зранку баталії між Зіною і Романом.
— Не бий, не бий — кричала жінка.
Чоловік не розмовляв. Лише шипів.
І коли Зіна не могла видати жодного звуку — відступив.
— Бридке кохання — мовила тихо у порожній кімнаті.
Тіло було покрите свіжими синцями.
Тихенько підвелася. Перші ліпші колготи натягнула, наверх стару сукню і пальто. Романа не було, бо видко шукати чарку з самого рання надумав.
 Дочку торбувати власним виглядом не хотіла.
Вийшла на подвір'я. Холодне повітря вдихнула.

Йшла селом і про Романа думала. Шукала виправдання, себе звинувачувала. Не знала, як змінити коханого, все думала як самій змінитися, аби більше догоджати.

Село вже не спало. Всі хто мали господарство – курей випускали, худобу доїли. Де-не-де чулося мукання корів.
Зіна подумала про власних курей і гусей, але повертатися у своє подвір'я не хотіла.
«Маринка випустить» — заспокоїла себе.

— Доброго ранку – почула голос.
— Доброго — відповіла на привітання високому, чорнявому чоловіку, який нещодавно купив магазин в Орисі.
Страшно було. Зіна дивилася в холодні очі чоловіка, а перед своїми погрозу його згадує.
— Щось Ви не файно виглядаєте — зауважив Ігор.
— Не вмивалась ще.
Губи чоловіка криво посміхнулися.
— Може Вам допомога потрібна?
Жінка не сумнівалася, що він мав на увазі вбити її кривдника. Вже давно знає, що Ігор зі своїми друзями є тими вбивцями, що старих жінок повбивали.
— Люблю його — призналася.
— Любов зла  — сказав серйозно.
— Що з нею, що без неї — все одно важко. А так хоч на старість буде кому кухлик з водою подати.
— Так Ви ж дочку маєте.
— Та де там! Поїде скоро в місто, та й сама я залишусь. Лише Романа маю.
Ігор зробив крок вперед, а жінка лише сполохано спостерігала. 
— Маю до Вас пропозицію — почав Ігор — Давно вже за Мариною Вашою спостерігаю. Гарна дівчина і характер має. Одружитися з нею хочу.
Зіна стояла як вкопана.
— Я великий будинок в Косові маю, джип новенький… Буде як у Бога за пазухою. А Вам Орисин магазинчик подарую, ще й авто куплю, аби на роботу могли їздити.
Ошелешена Зіна не могла мовити ні слова.
— А весілля зробимо таке, що всі лише Вам будуть заздрити.
— Емм… - намагалася вимовити бодай щось — Я у дочки запитаю.
— Запитайте. Але ж Ви розумієте, ще молода, може й не захотіти так рано одружуватись. Проте не часто такі пропозиції трапляються.
— Так, так я розумію — сказала Зіна і в цей час відчула себе зрадницею власної дочки.
— Слава Ісусу Христу — почули голос Мири.
— Добрий день — відповів Ігор.
— Слава на віки! — відповіла Зіна.

Мира, яка тішилась від нового життя з тверезим чоловіком поспішала в церкву до отця Димитрія.
Йшла пришвидшуючи крок, бо хотіла віддячити Богу за милість до грішного Степана.
Аж раптом Орисю бачить біля будинку баби Могди.
— Слава Ісусу Христу! — привіталася Мира.
— На віки слава! — відповіла Орися.
— А що ти там робиш?
Орися повільно направилася до хвіртки ближче до Мири. Не хотілось розводити галас.
— Та так, магазин продала, думала купити старі мазанки.
— Для чого?
— Ой, нещодавно читала про екобудиночки. Туристи дуже люблять пожити в таких поки відпочивають в Карпатах.
— Швидко ти… — сказала Мира і пошкодувала одразу.
— Це ти про що?
— Тільки ж поховали нещодавно.
— А чого чекати? В стареньких не було нікого. А будинки впадуть, якщо нічого біля них не робити.
— А чому ж ти раніше нікому про це не розповідала?
— З тобою радитись, чи що? — сердилась Орися — Відколи ти Могоровича закодувала то геть павою стала.
Мира закотила очі.
— Він вже не Могорович.
— Хах, та я хіба ім'я його справжнє знаю? З дитинства пиячить як і батько його покійний. А як хоч звати твого ненаглядного?
— Стерво ти Орися! — мовила востаннє і пішла.
— Аде- аде, як пішла, святоша. Дивись за собою, щоб твоїм німбом тебе ж ніхто не прибив – кричала у спину Орися.