Бридке кохання. 2

Жовтень засипав село багряними фарбами. Та нового було мало.
— Любчику мій єдиний. Я ж з тобою все життя прожила. А щастя бачила?
Степан Могорович сидів винувато і вислуховував «пиляння» дружини. Йому не звикати. Майже щодня одне і теж.
— Грошей за пазухою не маємо навіть на похорони, борони Боже – перехрестилася — Он глянь на мої топанки — показала в кутку кімнати червоні туфлі — Десять років ношу, нічого до цього моменту не казала. Та хіба можна так жити, коли інші он на моря їдуть, в Турції, в Єгипет.
— Так Рибниця…
— Мовчи в тою Рибницею.
— За останній рік тільки й фустку до церкви нову купила.  А на зиму навіть куфайки немає.
Чоловік закинув руки вгору, витягнув  догори хребта.
— Давай потім, я спати хочу — сказав.
— Так і я Степане багато чого хочу. Тільки ти мене не чуєш.
— Я вже казав. Син у мене буде — тоді не питиму.
 Мира руками як хлопне, аж протверезів сонний Могорович.
— Ну куди тобі ще дітей? Ти жінці ради дати не можеш!
— Ну закодуй! Іди закодуй мене! — огризається.
— В Коломиї лікар є. Завтра їдемо.
Сперечатися не став. Сам давно хотів кинути оковиту, тільки ніяк не міг.

До восьмої ще хвилин двадцять. Зіна з Ромою з самого рання здиміли в місто роботу шукати.
«Мо все налагодиться» — втішала себе Марина розчісуючи довгі русі коси. — «А мо, це дримба так діє»
Весь час носила її з собою в портфелі.
До маминої кімнати тихенько зайшла, косметичку дістала. Очі чорним підвела, губи червоним. В дзеркало дивиться — пусто. Їй здавалося, що малюйся, що не малюйся — кращою не стала. Просто футлярчик без душі. Волосся у високий хвіст зібрала. Джинси натягнула з чорною футболкою — можна йти.
А Леся все гарнішає і гарнішає. Трішки схудла, цицьки більші стали. Глянеш — кубіта на виданні.
— Ого-го — перше, що видала подруга.
Марина очі закотила.
— А ти файна.
Не відповівши нічого Марина хвіртку на гачок закрила і посунула. Леся за нею.
— Ти якась не така — почала подруга — Скільки тебе знаю, ніколи ти джинси не носила.
— Тебе тільки вони хвилюють?
Леся знизила плечима.
— Те, що у тебе характер став собачий, то це і так зрозуміло через кого.
Всі в селі знали, що Роман вже б'є Зіну, тому перепитувати Марина не стала.
— Всі тут собачі — бовкнула собі під ніс дівчина.
 
В школі вчителька лаяла Марину за неформальний одяг, а та лише всунула реферат на п’ятдесят сторінок написаний від руки.
— Молодець звісно, — Оксана Миронівна збавила злість на лагідність, — Але крім навчання ми ще маємо бути зразковими громадянами. От підете ви на роботу, а там є теж свої правила одягу, поведінки. Ви розумієте, що школа це лише перша ступінь у відповідальне, доросле життя?
— Так, так — загуло в класі.
— Та для чого воно все потрібно, якщо дівчата тут просто одружаться і дома сидітимуть? — не стрималась Марина.
Всі обернули голови до дівчини й викруглили великі очі.
— Точно каже — засміявся Андрій.
Розгублена вчителька схопила в руки підручник і наказала читати по черзі біографію Миколи Куліша.
— Хоч би заперечила — прошепотіла Леся.
— Так правда ж — відвів Іван, друг Андрія.

Близько третьої всі вісім голів одинадцятого класу Старокосівської школи йшли рядочком до музею мистецтва та побуту Гуцульщини.
— Сто раз там вже були — жаліється однокласниця Валя.
— І не кажи.
Марина йшла сама, бо Леся впала на вуха Андрію.
— Тсс, ти з нами? — підморгнув однокласник Остап.
Хлопець був маленьким зростом, навіть меншим за Марину і мав не найкращу репутацію в класі.
— Що з вами? — незрозуміла Марина.
— Ти що в хмарах літаєш?
— У нас пляшка є! – пояснила Валя.
— Чекайте, їй чоловіка спитати потрібно — зареготав Іван.
— Правда, що чоловіка, бо вже ж чепана — засміявся Остап.
А у дівчини аж загуло від злості у вухах. Та як заспіває:
— Не дивуйтесь люди добрі
Що він такий виріз
Його тато так заштуркав
Що він ледве виліз.

Остап зупинився. Схопив дівча за руку.  
— Не слухайте добрі люди
Ції злі язики
В неї мама така блудна
Що дасть і індику.

— Ну ти гад — прошипіла Марина.
Руку в кулак стиснула і як зарядить хлопцю по голові, а коліном між ноги.
— Ай — заричить той.
— Що ти робиш? — запитав спантеличений Андрій.
— Честь твоєї дівчини захищаю! — закричала у відповідь.
— Та хіба Остап щось про тебе казав? — не зрозуміла Олеся.
— Краще б про мене. Маму мою чіпати не потрібно.
— Та всі знають твою маму, — почав Андрій, — Вона ж справді зу всіма спала, коли твій тато вівчарити поїхав.
Очі наливалися ненавистю. Марина знала, що ніякого кохання вже точно не відчуває до хлопця. Стоїть зараз біля Остапа і навіть  не намагається захистити.
«Геть чужі» — подумала.
— Скажіть Оксані Миронівні, що у мене заболів живіт — сказала і повернула в сторону Смодни.
— Чекай — гукнула Леся.
— Хай йде — голос Андрія.

— Ха-ха — сміялась сама до себе — Заміж я за нього. Зуськи!
Повз дівчину пройшла молода пара, які спантеличено глянули на розмовляючи з собою дівчиною.
— Я до нього серед ночі біжу, я для нього гроші на білизну збираю. А він мені що? Ах точно, зірку мав подарувати.  
Дійшовши до моста стала як вкопана.
— Нехай в сраку собі її засуне — злісно сказала, аж слина з рота покотилася.
Дивиться з мосту вниз і головою похитує. Жінки біля самого моста споднє перуть руками, а біля деяких купаються маленькі діти.
— Невже такого щастя мені всі зичать?
Рюкзака з плечей дістала. На дримбу поглянула.
— Напевно правда, що кожен свою мати повинен. Мені не допомагає ні дядька Романа випровадити, ні злі язики зупинити.
Рукою дримбу погладила, дістала з рюкзака і до губів приклала.
— Де ж ти таточку — сумно мовила — Коли ти був тут то нічого в селі злого не траплялося. А зараз…
І вперше за життя Марина розізлилася на маму. За те, що батька «пиляла», за те, що господарство розширювати не хотіла і гроші таткові тринькала. Але найбільше злилась за плітки та дядька Романа.
«Не працює Демянова дримба» — подумала.
Стиснула її востаннє та й кинула в воду.
— Нехай рибу оберігає — прошепотіла.

Додому йшла повільно. Дивилася на дерева, які оголювали гілки на зиму. На веселих дітлахів і молодь з місцевого санаторію. Всі видавалися такими щасливими у сонячну осінню днину.
Цього дня хотілося веселитися, як раніше. На річку би піти, хоч і холодна вже. Хліба з сердельками на багатті підсмажити… Проте не було з ким. Усіх кого Марина вважала близькими — були в ролі зрадників.
— Нічого, сама зу всім впораюсь. 
Аж раптом біля своїх воріт побачила чорного джипа.
«Цього бракувало»

Підійшла ближче. З викликом у затоновані вікна поглянула.
Сьогодні страшно взагалі не було. Погода на те впливала. Марині здавалося, що коли на небі ні хмаринки, а сонце освічує грішну землю, то все зло спить чекаючи настання темряви.
— Не мене шукаєш? — запитав Ігор, який був у автомобілі.
— Це Ви мене скоріш шукаєте!
Чоловік вийшов з авто.
— Як справи у моєї гуцулочки?
— Не у Вашої.
Дівчина сама не розуміла, чому стоїть і говорить з тим, хто викликає лише страх і бридкість.
— Ти ж знаєш, чому шукаю.
Дівча згадало, як чоловік намагався добитися любощів силою.
— Знаю. Проте мені того не хочеться.
— А ти пробувала — Ігор посміхався, йому явно подобалась ця розмова.
— Після одруження спробую.
Ігор схрестив руки на грудях. Він був одягнений у чорну косуху і світлі джинси. Обличчя покривала щетина, а коротке чорняве волосся було трішки покрите потом.
— То одружімося — запропонував.
Дівчина сумно лише очі опустила.
— Та хто ж одружується без кохання.
— Так я кохаю.
Марина дух перевела і запитала з викликом:
— Того Ви бабу Могду і Лукину вбили?
Посмішка з обличчя Ігоря впала. Очі налились багрянцем, а з лоба покотилася цівка поту.
— Що ти таке кажеш?
— Якби не так, то хто?
Чоловік боляче схопив за зап'ястя і дівча пошкодувало за своє питання.
«Ще мене вб'є»
— Тепер ти від мене не втечеш — сказав перед тим, як забратися в авто і натиснути на газ.
— З моєї ласки тепер по землі ходитимеш — кинув востаннє і рушив.