Бридке кохання. 1

«Чому кохання таке бридке?» - думала Марина лежачи у своїй кімнаті посеред білого дня.
Мамка і в ноги Роману кидається, і пику його спітнілу цілує, а він п'є, та «Зінкою» вже  її кличе. Дівчина ніяк не могла збагнути, для чого їй одружуватись з тим самим Андрієм, якому її все село сватає.
«Одружуся, дітей народжу, худоба, городи, одяг прати на Рибниці буду… А щастя?»
А щастя відчути хотілося.
«Он по телевізору, як гарно люди живуть»
  Мріяла вивчитись, переїхати… Та Андрій нікуди переїжджати не хотів. Збирався, як і батько його – на заробітки їздити. Ще і біля батьківської хати – свою прибудувати.
— Ох і заживемо — мріяв у розмовах з Мариною.

— Щось ти сумна стала — почула голос мами у дверях.
— Не хочу, мамо, я одружуватись!
Жінка аж посмішку до вух натягнула.
— Ех, ще захочеш. Воно не відразу приходить.
— Що саме?
— Кохання!

«От же це не кохання» — подумала.
Взяла зі столу книгу «Лісова пісня» Лесі Українки й собі про своє кохання давай мріяти.
«Немає у мене почуттів, не було ніколи»
Інші дівчата вже у шістнадцять відчувають бурю емоцій і якійсь там метелики в животі. А Марина і з роду нічим подібним не переймалася.

— Зінко, дай стограм! — зненацька почула крик неофіційного вітчима.
— То ж ти, любчику, пив сьогодні — голос мами.
— Налий, бо я не можу!
Марина навшпиньки попрямувала до дверей  і вухо  приставила.
— Та чого ж не можеш? П'єш цілими днями, а у дворі роботи не початий край.
І тут Роман як крикне, що Марина з того переляку аж до ліжка свого побігла.
— КУРВА! НАЛИЙ, Я ТОБІ СКАЗАВ!
«Бридке, бридке кохання» — лунало в голові дівчини.

Ще й обіду не було, як до маленької дерев'яної церкви пресвятої Богородиці завітала худенька жіночка років тридцяти.
— Вітаю Вас, пані Миро!
— Ой, отче! Пропав, геть пропав!
Священник схрестив зап’ястя на випуклому животі. Напроти нього стояла жінка-мучениця, яка, на його думку, зганьбила все своє життя через неправильний вибір одружившись з п’яницею. Він не раз пропонував їй хороший монастир, але та все на чудо надіється.
— Що там у Вас, дитино, трапилося?
— П'є.
Священник Димитрій видихнув з полегшенням, адже нічого нового не почув.
— Я цілісіньку ніч молитви читала з молитовника, і на уздоровлення, і на зцілення душі… А він приперся аж зранку весь брудний, побитий. Не вірю в кохання. Ви ж самі казали, що молитви дружини – мають цілющу силу.
— Мають — твердо відповів, — Молитися ти повинна не за чоловіка, а за себе. Світильник з оливою погас. Почуттів більше до мужа свого не маєш.
Мира опустила очі. По щоках побігли гарячі сльози.
«Ох і виплакала вона за своє подружнє життя» — подумав отець Димитрій.
— Що ж мені робити? — прошепотіла сама собі.
— Лагідне серце дружини та терпіння – чоловіка від пекла врятувати може. Борися. Спасай його і свою душу.

У селі вечоріло і гуло від мукання корів.
Мира гнала свою Ромашку разом з Орисиною Зорькою. Продавчиня часто ввечері не виходила по худобу, бо звикла, що добра дружина Могоровича всім сусідам приганяла корів.
— Що там твій? — запитала худорлява Маруська.  
Вона хоч і мала невелику різницю у віці із сестрою Орисею, проте виглядала на всі шістдесят. Мира часто зверталася до Марусі на Ви, хоча та була старшою за неї лише на п’ять років.
— Ой пані Марусю, не питайте.
Спілкуватися з Маруською ніхто не любив. Та пліткарка завжди все про всіх знає, але розповідає так, що потрібно ділити на десять.
— П'є?
— П'є.
— А отець Димитрій щось допомагає?
— Допомагає.
— От би мені допоміг. Суглоби крутять, а старої Лукини немає більше, щоб заговорила.
Мира перехрестилася.
— Страшно тепер в селі жити — продовжувала Маруська — Одну бабу вбили, іншу теж того — рукою біля шиї провела — Добре, що я ще не така стара.
«По Вам не скажеш» — подумала Мира.
— А мені не страшно — веде Маруська далі — Я колись в Татарові до сильної ворожки ходила. То та мені сказала, що до вісімдесяти точно проживу. Ха-ха — сміється — Що ж його робити так довго?
— Людям служіть — сказала Мира перше, що пало на думку.
Маруська скривилася.
— І що з того? Ти он всім помагаєш, а щасливішою від того не стала.
— Нехай — відрізала Мира, — Одного дня змій відступить від Степана.
Маруська губами клацнула та й рукою махнула.
— Дурна ти баба, хоч ще не баба — кинула Мирі та завернула зі своєю коровою у двір.

Коли в селі геть стемніло і Мира вкотре лаяла Степана Могоровича, Марина дивилася в закриті очі Андрія і чекала, коли той націлується. Раптом його губи відірвалися від її й хлопець одразу поглянув на годинник.
— Рекорд, сьогодні аж двадцять хвилин.
Марина потерла вологі губи, які здавалося оніміли.
— Ну що мала, хочеш одружуватися?
— Не знаю — тихо відповіла.
— Та давай, он я з батьком поїду, грошей нам зароблю і хату побудуємо.
Дівчина вгору глянула.
Небо застилало покривало з білих вогників. Своїм мерехтінням вони заглушували розпач дівчини.
Марині хотілося кричати, але любощі з Андрієм втомили.
— А далі що? — запитала.
Андрій встав з вологого покривала, яке вони розстелили біля річки.
— Ну, сукні буду тобі купувати, намиста всякі, до перукарки будеш ходити, як моя мама.
Одягнувшись Андрій закинув рюкзак не плече.
— Ти встаєш чи ні? Мені потрібно покривало забрати, бо мамка точно помітить.
Дівчина намацала свою коротеньку суконьку і натягнула на мокре від Андрія тіло.
— Ти мене кохаєш?  — запитала.
Через серйозність дівчини хлопець не думаючи відповів.
— Так. Дуже.
«Чому ж я не відчуваю?» — подумала.
— Не переймайся. Я все що захочеш куплю тобі. Ось все тут — хлопець розвів руки — Все для тебе. Хоч назбираю грошей і зірку тобі куплю?
— Нащо?
— Ти завжди їх так роздивляєшся… А я бачив, що багато хто з телевізора своїм дружинам зірки дарує. — Завтра подивлюсь ціну.

Як справжній джентльмен Андрій провів Марину додому. Ховалися у затінках, аби ніхто не побачив.
— Завтра в школу йдеш? — запитала.
— Ні, батько приїжджає.
— А коли зустрінемось?
— Я сам прийду.
На цьому і попрощалися.

У маминому вікні горіло світло, тому вирішила не заходити через вхідні двері. Перед прогулянкою вона завжди залишала зсуви відчиненими, аби просто надавати всередину і відчинити вікно у свою кімнату.
Як тільки вона відчинила почула крики.
— Ні, НІ, НІ! — кричала Зіна.
— ДЕ ПЛЯШКА? — голос Романа.
Дівчина з жахом заплигнула у вікно і вибігши зі своєї кімнати на кухню – увірвалася до кімнати мами й вітчима.
— Мамо!
Роман спантеличено обернувся. Біля його ніг лежала побита в синцях Зіна.
— Мамо, матусю — повторювала дівчина.
Вона підбігла й обійняла Зіну.
Та сердито стиснула губи.
— Маринко, йди у свою кімнату — прошепотіла жінка.
Не розуміючи дівчина поглянула на маму. Та була явно не рада своєму порятунку.
— Давай Марю, йди в кімнату — додав дядько Роман.
— ЩОБ ВИ ВБИЛИ МОЮ МАМУ?! — перейшла на крик Марина.
— Не втручайся! — сказала Зіна зводячись на ноги — Мала ще!
Дівчина встала. Руками сукню поправила, пасмо волосся за вухо поправила.
— Вже достатньо доросла, щоб розуміти, що правильно.
Вийшла з кімнати й двері за собою зачинила.
Почула останній зойк мами, а далі тиша.
Думок не було, лише тривога. Спати не хотілося, лише б день настав.

Марина роздивлялася в темноті стелю і чекала, коли небо дасть ранкове світло. Перед очима кружляли невідомі чоловіки, Роман, покійні баба Могла і Лукина. Час від часу очі набиралися сліз, але текти дівчина їм не давала.
«Треба бути сильною» — запевняла себе.
А Андрій? Що з ним робити? Не хотілося йому серце розбивати. Все ж кохає. Он кохання завжди муляє під час поцілунків.

Десь під ранок потім тривог закінчився.
З кімнати Марини було чутне легке сопіння, а Зіна намагалася не закричати від задоволення від любощів Романа, який вирішив просити вибачення палким коханням.