Таємниця вбивства. 5

На вулиці, вся земля була всипана стиглими грушами. На продавчиню Орисю чекало двійко чоловіків.
— Восьма вже, має відчиняти! — сказав Ігор, той який до Марини більше чіплявся.
— Корови ж давно всі погнали, в інших селах ще о сьомій відчиняють — обурювався Максим.
— Нехай! Головне, щоб прийшла.

Зазвичай Орися не поспішала до магазину.
Всі місцеві знали, що краще йти до магазину близько одинадцятої години, бо в тієї, й городи, й поля. Все сама порає.
— Ах, трясця — зітхнула Орися побачивши чоловіків біля магазину, — Бай Боже здоров’я — гукнула ще здалеку.
Чоловіки обернулися на звук.
— Добрий ранок — відповіли.
— А я думаю, хто там так рано стоїть. Я Зорьку на поле, а сама думала переоблік зробити.
Дістала Орися ключ і почала намагатися відчинити старий замок, який постійно не давав власниці попасти всередину з першого разу.
— Зараза, все ніяк руки не доходять замок змінити.
Максим хотів допомогли, але та заперечила.  
— Е ні, я сама.

Всередині було прохолодно.
Два дерев’яні вікна були вже настільки брудні, що ледве пропускали денне світло.
На полицях було більше алкоголю, чим продуктів, в основному консерви, дешеве морозиво і хліб.
— Ну, що там у вас? — запитала, а сама швидко до каси побігла.
— Робимо все, як кажете. Але щось обіцяного не отримали — почав Ігор, — Ти ж сказала одразу заплатиш.
В Орисі помітно тремтіли руки. Серце тріпотіло та поколювало. Жінці здалося, що може статися серцевий напад, але показувати цим чоловікам свої переживання було не вигідно.
— Хлопці, я вам не Хвеська Язиката, сказала – зроблю. Он, Могорович мені бичка заколе – тоді розплатимось.
Чоловіки переглянулись.
— Бичка? Я сам можу твого бичка заколоти та тебе заодно — сказав Ігор.
Орися через страх посміхнулася.
— Та чого ви, хлопці. Ви ж мені суму сказали. Я її вам і видам.
— І скільки нам чекати? Ще чотири місяці?
— Ну так я жінка самотня – самі знаєте. Де ж я ті гроші візьму? Лише руками своїми й можу заробити. Все що зароблю – все віддам. До копійки.
— Копійки можеш собі залишити — в голосі відчувалося роздратування — Не маєш грошей – роби свої справи сама. Ми не благодійники. Даємо три дні. Гроші не знайдеш, то знайдуть тебе повішеною в цьому же магазині. Зрозуміла?
— Ігорю, ми ж з тобою давно знайомі. Хіба я підводила?
— Мені байдуже!
Орися стиснула грушу від каси. Готова оборонятися, проте знала, що нічого не вийде.
— Можливо, якось домовимось? — запитала і моргнула посміхаючись.
— Три дні — кинули вслід чоловіки й вийшли.

Продавчиня ще довго сиділа на старому стільці за касою, поки всередину не увійшли двоє товаришів.
— О, я ж казу магазин вже відкритий! — почав дід Іван — А ти кажеш: «Здалося, здалося». Орися свого не упусте!
— Чого вам? — сказала не відриваючи погляду від полущеного фарбою полу.
Чоловіки перезирнулися.
— Бач, не в настрої, давай пізніше зайдемо — прошепотім Могорович.
— Орисічко, ти така сьогодні файна, як ото лебеді, що на Рибницю (річка, яка протікає Косівському і Снятинському районі) прилетіли цього року. У них крила, ніби в ангелів.
— Що вже хряпнув? — втомлено запитала продавчиня.
— Да те там?! Навіть не нюхав! Ось думав до прекрасної лебідки зайду, а в неї зошит чарівний мається.
— Який зошит? — збільшила голос жінка, — В мене самої ні копійки за душею, а ти збанкрутити мене хочеш?
— Но, но — почав Могорович, — Ми ж просто спитати.
—  Питаки такі! Ви двоє мені винні вже більше п’ятсот гривень! Віддавати коли маєте?
— Я ж казав потім зайти  — сказав Могорович і вийшов з магазину.
— Орись, мо в тебе, що сталось? — запитав дід Іван.
Продавчиня очі догори закотила і губами прицмокнула.
— Діду Іване, якби й сталося, то Вам чого?
— Та ж ти голубко єдина на все село — все про всіх знаєш — помагаєш всім. А тобі хто поможе? Кажи!
— Ой діду, відстаньте!

Дід відстав. Та тільки щось в серці зашкребло. Не покидало його передчуття, що щось в селі не те коїться. А Орися  — через, яку всі місцеві новини проходять — явно, щось знає.  
З цими думками пішов дід до Петрівни — жінки, яка продавала власний самогон. Хоч і холера від її пійла іноді й ногами вперед винести можуть, але ризик виправданий низькою вартістю.
— Ой, Петрівно, щось не те в селі робиться.
— Та знаю, знаю — відказує протираючи рушником скляну пляшку с сивою рідиною.
— Якби то ще нам похорони не прийдеться справляти.
— Тьху тобі на язика, Іване! Мелеш з самого ранку, ніби дьохнув.
Петрівна жінка була повнява і байдужа до місцевих інтриг. Понад усе її цікавило власне господарство і прибуток від підпільного бізнесу.
— Ой, жінко — я б на твоєму місці боявся.
Петрівна дулю склала і під ніс діду Івану показала.
— Ось тобі, якщо будеш мені дурниці розповідати. До Орисі бігай, хай тобі на хрестик пише.
— Та добре, добре… Я ж просто переживаю за всіх нас.
— Про себе побійся.

Дід Іван взяв пляшечку з рідиною і розмірковував про те, куди міг Могорович податися. Думали разом випити.
Аж раптом його увагу привернула молода пара – Андрій і Марина стояли посеред одинокої вулиці й цілувалися.
— Ти ба, вчора з одним, сьогодні знову до Андрія повернулася. Ох, недалеко яблуко від яблуні впало.
Сплюнув і сів на траві. Роса зійшла, пташки співали. З горла самогону випив – і попливло все перед очима.
— Ох і добре.
Пару ковтків зробив. Та й заснув спираючись на камінь замість подушки.