Таємниця вбивства. 4

Смерті смертями.
Дід Іван і Могорович сиділи біля єдиного магазину, коли біля них пройшла дочка Зіни з якимось юнаком.
— От кажу тобі, наступного разу вже на весіллі відгуляємо — запевнив сивий дідуган років сімдесяти.  
— Дай Боже, дай Боже — сказав місцевий пияка, якого охрестили Могорович.
Ніхто не знав скільки років було Могоровичу, більшість жителів села навіть не знали його справжнього імені. Все вештався волоцюга від хати до хати: одним город скопає, іншим бика до телички доведе… Так і заробить на пляшку.
Його дружина Мира вже давно змирилася з тяжкою долею і щоб знайти відраду  — до церкви почала ходити майже не щодня. Там і робота їй находиться і серце заспокоюється.
— Що там твоя монашка? — запитав дід відпивши з горла прозору пляшечку «Nemiroff»
Здебільшого вони пили самогон, але цього разу двома пляшками від українського виробника потішив Петро, який взяв Івана з Могоровичем на підробіток. Міг би й сам з тими гарбузами справитись, але воно ж в гурті швидше виходить.
— Геть здуріла! У свої тридцять з хвостиком вже і хустку нап'ялила. Лише ввечері перед сном знімає.
— Ну так в Біблії ж пише: «Всім жінкам голову покривати» — почав згадувати дід Давнє Писання.
— Так це лише в церкві.
— Хто його знає… Може й не тільки, он моя бабка (мається на увазі дружина), Царство їй Небесне, спеціальні хустини для церкви носила. Не просто покривала голову, а вишивала їх золотими та срібними нитками.
Могорович потер спітніле в зморшках обличчя.
— Ех, через мене вона така стала.
— Та не картай душу — заперечив дід.
— Та точно тобі кажу! Сама мені не раз казала, щоб кидав пити. А хіба я можу? З дванадцяти років

п'ю.

Хіба не бачила за кого заміж йшла.
— Еее, — вгору показав старечим пальцем дід Іван, — Тоді ти мало пив. То ти після того, як сарай твій згорів – запив.
— Та який сарай — махнув на діда Могорович, — Якби лише сарай…

Тим часом повз пияк, які сиділи на єдиній дерев'яній лавці біля магазину, який так і називався «Магазин» проходили односельці. Всі вони були «під градусом» після поминок, тому майже кожен словом із дідом і Могоровичем перекидались.
— З роду такого не пам'ятаю. Два вбивства за пів року — голосила Орися, яка кинула свій пост продавця, аби приєднатися до розмови, — Люди добрі, це ж треба щось робити. У Косові лише папери, якійсь заповняють.
— Що ти, голубко, зробиш, — заперечив дід Іван, — Ту нечисть вистежити треба. Собака до блювотиння свого повертається. Знайдемо — сказав впевнено.
— Це наволоч, а не собака — додав Пилип, який саме хотів щось купити, але розмова здалась йому цікавішою.
— А може й криса — прошепотів Мигорович.
— Тьху тобі на язика — сплюнула Орися — Щоб в нашому селі криси?!
— Не логічно! — констатував Пилип, — Кому вигідно вбивати старих жінок, коли в них ні копійки за душею.
— І двоє до того ж одинокі — підтвердив дід Іван.

На небі вже сяяли зорі, коли Марина з Дем'яном поверталися з села.
— Я можу тебе провести.
— Не хочу додому — сказала Марина.
В очах хлопця горіла цікавість, але допитуватись не став.
— Ти звідки? — поцікавилась дівчина.
— Нещодавно ми переїхали в Косів, а так я з Рожнова.
— Чому переїхали?
— Просто. Батькам Косів завжди подобався.
Дівчина очі на лоба закотила.
— Що ж там може подобатись?
— Гарно.
— Угу, роботи немає, грошей не заробиш. Лише хіба, що на дримбі грати — засміялася.
Демян стиснув кулаки.
— А ти чим тут займаєшся?
— Навчаюся. В одинадцятому класі саме.
— А після школи, що плануєш робити?
— Ну звісно в Івано-Франківськ переїду. Що мені тут гусам хвости крутити?
— Мо, свиням і коровам — засміявся.

Вони вже дійшли до моста, коли здалеку побачила своїх переслідувачів.
— Зло — сказала до себе.
— Що?
— В житті багато зла, і в більшості люди носять його у собі. Це єдино зло, яке існує на планеті.
Хлопець мовчав. Лише дивився на дівчину, яка виглядала стривоженою.
— Ті хлопці, що ти бачив біля мене. Думаю, це вони вбили бабу Могду і Лукину.
Дем'ян повернув голову в сторону Косова, куди дивилась його супутниця.
— Ті двоє?
— Я впевнена.
Діставши з кишені інструмент, хлопець всунув його в руки дівчині.
— ЯК? — вигукнула вона.
— Бери. Тобі більше знадобиться.
Дівчина простягнула руку до обличчя, роздивляючи дримбу.
— Я не можу.
— Чому?
— Доля.
— Нічого, я собі куплю іншу.
Марина роздивлялася металічний інструмент й думки були далеко в дитинстві. Де тато ввечері брав дримбу і вигравав на порозі дому.

Темнота наповнила простір. Повертатися додому дівчина вирішила сама.
— Тепер не страшно — заспокоїла нового друга, — В разі чого – захист маю.
— Моя доля тепер наполовину твоя — посміхнувся Демян.
— А це безпечно?
— Яка різниця. Головне, щоб ваше село берегла.