Таємниця вбивства. 3

Дівча стояло насторожено і намагалося втамувати нервування.
Навпроти неї стояли два чоловіки, яких вона підозрювала у серійних вбивствах.
— Та що ти така перелякана?  — спершу обізвався той, що колись домагався.
— Дивись, геть зблідла — засміявся інший. 
— Я мушу йти — тремтячими губами промовила і направилась геть.
Чоловіки йшли слідом і все зачіпали.
— Ну ж бо гуцулко Ксеню, за тобою борг мається.
— Що за борг? — запитала не обертаючись.
— А ми твоїй подрузі заплатили за вас двох, а ти не співала.
Дівчина довго не думала.  Тільки дійшовши до моста — побігла.
Чула кроки за собою, проте не оберталася.
Аж раптом побачила вуличних музик — шестеро чоловіків, які вигравали на інструментах. Зупинилася біля них і подих перевела.

Аж раптом двійко чоловіків вже стояли позаду дівчини.
— Ну, що ти така ляклива?
Марина уваги не звертала. Її погляд зупинився на одному з вуличних музикантів. Молодий хлопець тримав у роті металічний прилад і видавав ніби космічні звуки.
— Дримба — видихнула дівчина.
— Що?
Марина обернулася до двох чоловіків, які стояли позаду неї, й страху вже не відчувала.
— Цей інструмент,  — показала рукою на юнака з металічним приладом у роті, — Він здатен відганяти зло.
Чоловіки переглянулись.
— Це ти про нас?
Марина посміхнулася.
— Метикуваті — сказала і засміялась ще дужче.
— Якщо ми такі злі, то чому більше не тікаєш?
— Дримби у мене немає — відповіла серйозно.
Раптом рука чорнявого чоловіка з щетиною опинилася на сідницях. Дівчина аж підскочила.
— Заберіть руки! — вигукнула так голосно, що всі музиканти перевели на них погляд.
— Та чого ж ти, мала — помітивши зайву увагу чоловік зніяковів, — Не ображайся.
— Яка я вам мала?
Раптом один з музикантів, який грав на гітарі зупинився.
— Якісь проблеми? — гукнув він.
— Та ось незнайомці пристають — одразу вигукнула у відповідь Марина.
Всі музиканти зупинились і почали складати свої інструменти поруч. Очі їх були направлені на чоловіків біля дівчини.

— Та добре, добре. Ми вже йдемо — почали вони, — Нам проблеми не потрібні.
Музиканти лише відвели чоловіків поглядом за міст, поки ті не сховалися за будинками у Косові. Потім повернулися до своїх інструментів і заграли «Червону руту»
А той, що грав на дримбі  вирішив перепочити. Дістав свій рюкзак і витяг пляшку Коли.
Марина лише спостерігала за магічним, на її думку, інструментом. Дивилася, як молодий хлопець залишив його на дерев’яній лавці та хотіла непомітно його забрати. Проте, непомітно зробити це б не вдалося.
— Подобається? — запитав юнак зробивши лише один ковток.
— Гмм? — незрозуміла дівчина.
— Я про дримбу.
— Мій батько часто грав на ній. Казав, що цей звук злі сили відганяє.
— Віриш в це?
Хлопець показав очима на місце біля себе і дівчина сіла поруч.
— Вірю — відповіла.
— А мені батько казав, — почав хлопець, — Що цей інструмент – провідник Всесвіту. Щоб пройти своє життя достойно – у кожного повинна бути своя дримба. Тоді її звук лише добре у життя власника приносить.
— Доброго мені не завадить, але зло прогнати більше хочеться.
Хлопець примружився.
— Яке зло?
—  Я сама зі Смодни, — почала дівчина, — От у нашому селі вже друге вбивство відбулося.
Дівчина зупинилась. Клубок в горлі здушував, але вона продовжувала.
— Остання смерть була на моїх очах.
Гарячі сльози покотилися по обличчю.
— Бабу Лукину мишу з’їли, а перед цим її вбили.
Хлопець на вигляд був приголомшений обертом розмови.
— Не думаю, що дримба може захистити ціле село.
Помітивши засмучене вологе обличчя дівчини додав:
—  Хоча можемо спробувати.
Марина підвела очі й намагалася посміхнутися.
— Як?
— Можу пройтися по селі й пограти.
Заплакані очі округлились.
— А можна мені купити? — запитала показавши очима на інструмент.
— Як я вже казав, кожен повинен мати свою власну дримбу. Вона тримає у собі ціле життя власника і ділитися дримбою – це все одно, що розділити свою долю.

Коли сонце вже сіло за обрій забравши з собою весь багрянець, хлопець йшов по селі вибринькуючі магічні звуки, які мали захистити п’яних від поминок мешканців. Дівчина йшла слідом і дивувалася звучанню. Вона згадувала батька, який мав за звичку у вільну хвилину тягнути до рота цю залізяку та бринькати мамі на нервах. Зіна терпіти не могла, коли чоловік був не на роботі. Все їй від нього лише праця і гроші були потрібні.

Обійшовши всі великі та декілька вузеньких вулиць хлопець видихнувши знову дістав із портфеля Колу.
— Як тебе хоч звуть? — запитав простягаючи їй темний напій.
— Марина. А тебе? 
— Дем'ян.

Дякую любим читачам за очікування!