Таємниця вбивства. 2

Весь вечір в селі Смодна вирувала паніка.
Дівчата, які знайшли мертву бабу Лукину у власній хаті, сиділи у Косівські лікарні, де їм задавали дурнуваті, на їх думку питання, лікарі та поліція.
— О котрій годині ви зайшли у будинок?
— Скільки минуло часу після того, як ви вибігли з  приміщення?
— Як ви зараз себе почуваєте? — перебиває двох поліціянтів худорлявий високий лікар в окулярах.
— Та нам то все гаразд, — тремтячими губами промовляє Марина, — А бабу миші з'їли.
— Всяке в житті буває — обізвався поліціянт, який втомлено щось записував.
«Всяке?»
Марина вирячила на нього свої великі очі й лікар всунув їй у руки чергову склянку води.
Ще трохи дівчат опитали по черзі та відпустили.

Біля лікарні вже чекали мама з дядьком Романом і ще декілька односельців.
Олесина мама одразу підбігла та обняла єдину дочку.
Марина сама пошкандибала до мами, яка за розмовою з Романом навіть не помітила дівчат.
— Ой, доцю, — спохватилася Зіна, коли дочка підійшла, — Як ти, люба?
— Все добре. Ходімо додому.
— Голова не крутиться? — запитав дядько Роман.
Марина не відповіла. Посунула в Смодну, а за нею і мамка з Романом. Не тривожили.
Та йшла і світу білого не бачила.

Коли додому прийшла в кімнаті зачинилася і білу стелю роздивлялася. Перед очима сон страшний згадує, як бабу в ньому ворони клювали… а тут он воно що. Миші.
На кухні Зіна налила чергову чарку Роману і страви гарячі на стіл подала.
Дівчина хоча і хотіла їсти, але лише очі заплющила і розмову на кухні слухала.
— Упокой, Господи, душу баби Лукини.
Випив чарку, перехрестився.
— Упокой, Боже — зашепотіла Зіна.
— Оце так смерть — каже Роман,  — Скільки живу вперше таке бачу.
— Та стара була, ніхто не навідувався — шепоче у відповідь Зіна.
— От я сам був. Теж міг того — пальцем нагору показав,  — А так ви тепер у мене є. Не страшно й помирати.
— Тьху тобі на язика.
А на душі тепло одразу стало.
«Цінує значить Ромчик»

На поминки Марина не стала йти. Ніхто не осуджував. Розуміли, що дівчатам зараз важко.
«Ще малі, а таких жахів надивилися» — гуділо село.
Марина на подвір'ї сиділа та сипала потроху зерна між ноги. Стара гуска-приятелька все біля ніг те зерно викльовує.
— Всі ми помремо — говорить гусці, — От мені вже вісімнадцять буде, потім дітей народжу, а там не отямлюсь, як і мені поминки впровадять.
Гуска жовтого дзьоба підняла і ніби все розуміла.
— Для чого тоді все це?
Руками очі закрила. А в темряві власних очей бабу Лукину на ліжку власної хати бачить, а поруч неї стоїть баба Могда з ножем у шиї.
Очі відкрила.
— Так це ж вони. Хіба ні?
Гуска головою крутила та в очі заглядала. Марині здалося, що та теж згідна з цією думкою.
Встала. Рештки зерна з довгої спідниці струсила.

Коли Марина увійшла у стару хатину баби Лукини, де було не так багато людей, як на поминках баби Могди — всі затихли.
Зінине обличчя було покрите багрянцем, тому Марина одразу зрозуміла, що та добряче напилася.
— Сідай, дочко — неочікувано сказав дядько Роман.
Марина стояла посеред невеличкої прихожої кімнати, а на неї дивилися знайомі обличчя односельців.
— Я знаю, хто вбив бабу Лукину — впевнено сказала.
Всі аж здригнулися від цих слів.
— Вона померла від інфаркту — гуло від людей.
— Так лікарі сказали.
— Її вбили, як і бабу Лукину — продовжила Марина.
Люди за столом перехрестилися.
Зіна встала зі столу і пошаталася до дочки.
— Доцю, — прошепотіла, — Йди поспи. Ти такого надивилася…
— Ні, мамо. Я кажу правду.
— Так хто це? — запитав дядько Петро. 
Марина не вагалася.
— Пам'ятаєте, в наше село чоловіки приїжджали молоко скупляти?
— Так, так, було таке — загуділи люди.
— Так вони до баби Могди найчастіше приїжджали, — продовжувала — А в той день, коли її знайшли з ножем у шиї, я одного з них бачила у селі.

Першою відреагувала Орися.
— Так потрібно в поліцію заявити!  — сказала вона вставши зі столу.
— Так, так — загуло за столом.
Марина не встигла отямитись, як юрба односельців потягнула її до поліції, як головного свідка вбивства.
— Не допоможе — заперечувала вона, але сама надіялась, що поліція зможе щось зробити.
— Все в тебе вийде, голубонько, — втішала п’яна Зіна.
— А що якщо бреше? — чула шепотіння.
— НЕ БРЕШУ! – закричала Марина в юрбу, — Не вірите, то самі побачте, що буде, коли вони знову приїдуть.
— Ти ба яка, вам молодим аби мізки пудрити  — сказала Маруська Орисина сестра.
— Цить! Чи в тебе є кращі версії? — запитала сестру Орися.
— Та ж ці діти завжди щось придумують.
— Так, так — загуло у юрбі.
Марина аж почервоніла від люті. На землю, як хлопець, сплюнула.
— Не піду!
— Доню, не слухай їх. Вони самі не знають що молотять, — Зіна поклала руку на плече дівчині.
— Я не знаю?! — закричала вже Маруська, — Та ти, шльондро, заткнулася б, поки останні патли з голови не випали.
— Ой! Ви тільки подивіться на них… — підхопили інші.

Чекати вирішення конфлікту Марина не стала. Побігла собі й не озиралась.
Зупинилась вже, коли перейшла міст і стояла на вулиці Небесної Сотні у Косові.
Йти не було куди. Але ноги впевнено несли на Майдан Незалежності.
Перед очима нічого не бачить. Лише сльози обличчя заливають.
— Допомога потрібна? — почула голос.
Обернулася.
— Знову ви?! — здивувалася дівчина.