Таємниця вбивства. 1

Смодну вже два тижні заливали дощі. Здавалося, небо на землю от-от звалиться.
Марина хоч і бігала по селу в гумовцях та синьому від дощу плащі, але все  на річку хотіла.
— Коли це, мамо, дощ скінчиться?
Зіна дочку не слухала. Відколи запропонувала Роману в себе жити – справ було хоч в дощ, хоч в сніг, аби лише вечора дочекатися.
— Він знову напився? — запитала дочка, коли побачила, що матір думками далеко.
— Напився.
Жінка все книш на грубі готує, бо ж Романчик після похмілля любить смачно поїсти.
Марина ще і не бачила трезвого дядька Романа. Аж диву дається, чого маму таке пияцтво не засмучує. Все вони сміються, веселяться аж до самої ночі. А Марина лише і чекає, коли стихнуть, бо вже забула коли спала по-людськи.

— Ти, доню, не сумуй. Коли чоловік п’яний, то добрий, — почала Зіна, — Йому би лише роботу знайти. Наших грошей на всіх трьох не вистачить.
— Ну так до цього де він гроші брав?
— Ой, — Зіна аж руками в борошні хлопнула, — Та ж в комп’ютерний клуб у Косові ходив. А там кредити через Інтернет брав.
«А віддавати хто буде?» — подумала, але маму засмучувати не стала.
Уся Смодна сміється з їх союзу, тому знала, як мамі тяжко.

У Марини інші клопоти настали. Осінь прийшла, а з нею і роботи багато. Дівчині вже вісімнадцять на носі. Найстарша в класі, бо в школу на рік пізніше пішла. Навчання змінюється городом. Все вони з мамкою вдвох по господарству пораються, хоч Зіна й обіцяла, що з Романом воно легше стане.
«Та де там…» — лише зітхала дівчина.
В мами очі щасливі, ніби пелена невідома реальність застилає.

— Що тут так смачно пахне — почули двоє чоловічий голос.
Марина на дядька Романа глип: «Що мамка в ньому знайшла?!»
— Ну, як тобі живеться, Маринко?
Чоловік все намагається знайти контакт з дочкою коханої, а вона все з осторогою.
— Добре живеться.
— Вчишся як?
— Добре.
А сама на мамку дивиться, аби та спасла від розмови.  
— Он дощі, прокляті, роботу зупиняють — переводить мову Зіна.
— Та нехай, — сказав Роман, — Нам же тепло тут удвох.
Марина аж гарячим книшем подавилася.
— Ух Ромчику, їж поки гаряче.
Підсунула йому миску з книшем, а сама навпроти сіла. В очі чоловіку дивиться.
— І ти бери їж — пропонує Роман.
Жінка бере з миски чоловіка і сміється.
«Як дурна» — подумала Марина із-за столу вийшла.
— Куди ти? — мама отямилась.
— Піду.

Гумовці на ноги натягнула і давай місити багнюку по селі.
Додому не хотілося, а куди йти не знала.

Зупинилась біля магазину, бо якраз в кишені п’ять гривень мала.
«Морозиво куплю» — подумала і відчинила важкі двері, які лише зачинятися любили. А от відкрити їх Марині завжди було важко.
— Дай Боже здоров'я — привіталася дівчина.
— Дай Боже щастя — відповіла продавчиня Орися, — Щось мамки твоєї не видно, не заходить до мене.
— Дома вона, роботи багато.
— Та знаю я ту роботу — бовкнула Орися.
Дівчина не зважала. Морозиво в вафельному стаканчику «Пролісок» купила і знову у дощ вийшла.
Дорогою додому вирішила до Леськи зайти. Хоч не дуже вже з нею дружили, але після того, як Ганна з сім'єю виїхали з села, так і подруг не залишилось. Лише з Леською і спілкується

— Кажуть тепер ви з мамкою дядька Романа прихистити, — почала Леся одразу сіль на рану сипати, — Татком його звеш?
— От в тебе язик помело — відповіла Марина.
— Та чого ти, — повела далі Леся, — Оце так пощастило дядьку Роману. Все життя тиняється від порога до порога, аби хто налив, а тут он — мамка твоя. Хіба ж не диво?

Марина не зважала. Через мамину пристрасть лише і відчуває себе посміховиськом. Коли йде по селі лише й бачить погляди та смішки односельчан.
«Що їм до того?» — все не розуміла дівчина.

Леся на кухню провела, а Марині все у її кімнату хотілося. Нещодавно їй мамка ноутбук купила і дівчата часто на сайтах знайомств сиділи.
— Зараз дам компоту, мама вчора пиріжків напекла.
Леся поставила велику тацю з пиріжками та компот з яблук розлила.
— Що там з Андрієм більше не зустрічаєтесь? — поцікавилась Леся.
Після похорону вже три місяці минуло, а він все уникає дівчину.
Марині від цього коти на душі скребуть, бо ж, якщо не Андрій, то хто вже таку заміж покличе?
— Ні — сумно відповіла.
— Вибач. Я тоді не хотіла все зіпсувати.
Марина Леську не винила. Сама іноді цих чоловіків не розуміє.
— Це ж був просто жарт — продовжувала Леся.
— Не варто так з хлопцями жартувати.
— Так ти сама ржала, як кобила.

Посиділи трохи, вже і мамка Лесина з санаторію прийшла, а додому йти не хотілося.
 — Давай разом до Андрія, — запропонувала Леся, — Примирю вас.
Марина лише руками розвела.
«Як? Не любить він мене вже»
— От побачиш, пробачить, ще і весілля ваше зіграємо.
А весілля Марині хотілося. Може односельчани перестануть язиками чесати про мамку з дядьком Романом. Та і сама Марина вже повнолітньою буде. Пора.

До Андрія дівчата так і не дійшли. Дорогою їхню увагу привернуло те, що біля хати баби Лукини все її собака лаїв.
— Щось сталося — ствердно сказала Марина, — Треба перевірити.
Фарбовані двері з відлущеною фарбою легенько проскрипіли. Лише ноги у передпокій заволікли, аж як закричать.
Баба Лукина на дивані лежала, а по ній миші гасали.
- ЩО ЦЕ ВОНИ ЇДЯТЬ?! – закричить Марина.