Марина з Смодни. Частина 8

До ночі вся Смодна не відходила від дому баби Магдалени, або як казали Могди.
Поминальний стіл ломився, бо всі зносили, хто що мав.
Після жарту про потрійне кохання Андрій образився, а Леська з Маринкою все не переставали сміятися з наївності хлопця.
— Йди до мене, — продовжувала Леся, — Поцілую тебе й обійму.
А Андрію здавалося, що після такого сорому його «кохання» більше ніколи не встане.
— Ха-ха, — сміялась Марина, — Лесько перестань, бо я лусну.
В хлопця мову відібрало. Завжди знав, що відповісти, палець в рот не клади. А от до такого сорому життя не готувало.
«Що казати?»
Як тільки Андрій криво посміхнувся, аби прийняти ще одну коханку — Маринка з нею як заржуть. Аж коні би позаздрили.
А прутик одразу донизу і сумно стало.
— Все добре? — питає мама Олена, коли хлопець увійшов у хату.
— Та серце болить — відказав.
А в самого хворе серце між ногами ниє.

Марина не знає скільки ще там покійну поминали. Сама до хати пішла, бо випитий міцний компот» зморював в сон. Андрій і Леська ще залишилися, тому Марину проводжав лише старий пес, який бабі Могді служив.
— Іди, — позвала за собою, — Будеш в нас тепер жити.
Пес не вагався. По очах бачила — геть все розуміє.

Додому прийшла і на ліжко звалилась.
— От п’яна — сама до себе.
А сон не йде. Спати хоче, ліжко гойдає випитий алкоголь, а в думках чоловік, який взяти силою хотів.
— Хто він? — шепоче собі.
«Вбивця» — гуде в голові.
Страшні часи настали. Раніше Марина геть нічого і нікого не боялася.
Через вікно вилазила і з подругами всю ніч гуляли та в місто ходили. А тепер?

Зненацька пес баби Могди, якого Марина забрала закричав на все подвір’я. Та так закричав, як людина.
Дівчина хмільну голову підняла та до вікна ледь доповзла. Здавалося, ніби дома сп'яніла ще більше.
«Кого там чорти принесли?»

До дверей пішла, бо нікого так і не розгледіла з вікна.
Коли вийшла з хати — собака більше не лаяв.
— Нях-нях-нях — позвала старого.
А його і слід пропав.
Марина двері зачинила.
Страшно.
Коли заснула — не знає. Лежала і гойдалась під звуки жаб за вікном, аж поки не провалилась у забуття.

Зіна все з Ромчиком сиділа і сміятись не зупинялась. Дехто дивився на них з осудом, а от Орися підтримала.
— А давайте весілля вам заграємо. Та таке, щоб на все село.
Всі засміялися. Зіна не зважала, гладила п’яного Ромчика по широкій спині й в щасті купалася.
«Знала і раніше, що заміж позве. Дарма тільки в казки баби Лукини повірила»

— Я от знаєте чого її люблю, — почав говорити Роман підпираючи щоку рукою, — Вона ж лебідка моя кохана. Єдина, хто не відцурався після того, як мене звільнили. Ви — пальцем присутніх обводить — Всі ви казали «ледар», «п’яниця» — чоловік лице рукою ніби вмив, — Зінка! — аж прикрикнув, — Ось баба, як баба.
Зіну в червону фарбу кинуло.
— Тихо, тихо — заспокоювала коханого гладячи рукою плече.
— Хай знають, що ти отака — кулак склав і великий палець показав.

Зіна на смішки односельчан не зважала. Втомилася вона одною себе і доньку тягнути. Та і тіло ще не старе, до чоловіків тягнеться. А тут широкоплечий Роман – все при ньому. На обличчі – гарний. Руки – міцні. А як кохається, то коти до мишей у нори залізти хочуть.
Колишній чоловік Василь геть не вмів жінку взяти.
Все щось там пововтузиться три хвилини, та й  до роботи спішить. Сама дивується, як від такого дочка в них появилась.

— А що це Лукини не видно — почула розмову Зіна, коли витирала п’яне обличчя Романа.
— Дивно, бо ж вони ніби подруги були.
— Давно її не бачила — додала Зіна.
— Та я бачила недавно, — підтримала розмову Люда, дружина Петра, — В магазині зустрілися десь на минулому тижні. Геть вона якась дивна була. Я привіталась, а та лише глянула на мене, ніби прокляла. Я аж з того переляку вдома свічку запалила, «Отче наш» цілий день читала і хрестилася. То й нічого, здається минулося…
— Оминати таких тре, — підхопив дружину Петро, — Бо ж вони таке зробити можуть, що все життя ніби в пеклі.
Петро чарку випив і знову додав.
— От у мене дідо мольфаром був. Та він знімав такі прокльони. Людям допомагав і всміхався часто. Сам у світле одягався і темні хмари розганяв. А та, як смерть ходить і все людей лякає.
— Так, так — лунало кімнатою.
Петро вдоволено ковбасою закусив і ще всім порозливав.
— Йому вже все — заперечила Зіна, коли черга до Романової стопки дійшла.
— Циц, жінко — ледь вимовив Роман.

— Ну і щаслива, — сміючись продзвеніла Орися, — Дивись не упусти таке щастя.
— Краще вже так, ніж як ти одній все життя жити.
— Та, як ти смієш – закричала Орися, — В мене чоловік помер, а ти шляєшся, як та шльондра від одного до іншого.
Враз всі затихли.
Зіна не знала, що відповісти. Такого сорому від подруги вона не очікувала.
— Ну… Напевно бабам не наливати — засміявся Петро і всіх пройняв сміх.
Тиша розвіяна, але в Зіни коти на душі шкребли. Все хотілося врізати поміж очі задаваці Орисі. Все життя ніби дружать, проте та тільки й шукає привід посваритися.

Коли Романа перенесли на ліжко, де він давав хропака, жінки почали співати:
- Прощай, душе, в конечний час,
Прощай над гробом нині,
В далеку даль ідеш від нас,
Лишаєш жаль родині.

Твоя судьба вже кличе тя.
На другий світ в дорогу,
Бо всім одна є ціль життя:
Віддати душу Богу.

Отак поспівали, їжу з собою зібрали та й розійшлись кожен у свою сторону.
Старенька хатина баби Могди все ще буде стояти, допоки земля і її не вбере в себе. Навіть старий сарай в якому селяни не залишили жодної курки – впаде вже на наступний рік.