Марина з Смодни. Частина 7

Отямилась вже, коли язик чоловіка лизнув щоку. Його рука закривала рот, тому Марина гуділа, але кричати не могла.
— Подобається? — шепотів чоловік на вухо.
Аж раптом сили не відомо звідки взялися і дівчина як зацідить чоловікові між ноги.
Навіть гуска, яка весь час біля парочки крутилась і та закричала.
— Паскуда,  — тоненьким голосом продзвенів чоловік, — Я ж тебе вб’ю.
Дівчина хутчіше перелякану гуску на руки взяла і побігла.
Обертаючись помітила, що чоловік навколішки стоїть, а руки між ногами.
— Як хоч звати? — крикнула.
— А тобі що? — проскаулів потерпілий.
— Хочу знати, як звати чоловіка, якому я в яйця всадила.
Чоловік все ж видавив з себе посмішку.
— Ух ти яка. Я знав, що сподобалось.

В цей час у селі відбувалися дивні речі.
Зіна, яка саме верталися від Ромчика до баби Лукини побігла. Її нетямущий, але вмілий коханець все ж запропонував одружитися.
«От стара, мабуть, все наплутала»
Хотіла бабу про майбутнє подружнє життя розпитати і можливо трав цілющих якихось купити в Лукини. Все бідолашну болі в спині мучать.
Аж зненацька подруга Орися намалювалася на горизонті.
— Ох, Зінко, — рукою вологі очі витирає, — Бабу Могду щойно знайшли.
«Найшли? А хіба пропадала кудись» — подумалось.
— У власному будинку з ножем у шиї, — продовжувала Орися, — Все в крові… — схлипує, — Кажуть били її.
В Зіни аж в грудях защеміло. Згадала незнайомця, який полуницю з городу вкрав і зарізати погрожував.
— А хто? — лише зуміла видавити Зіна.
— Та ніхто не знає. Вона ж ворогів не мала.
— Мо хто не з наших?
— А у нас таких виродків і немає — погодилась Орися.
Зіна на мить подумала, а потім вирішила змовчати про невідомого чоловіка.
«Небезпечно»

Над селом висіла моторошна тиша. Де-не-де завивали в сльозах жінки, але навіть собаки не вили. Зіна згадала застереження баби Лукини та дочку кинулась шукати. Не до передбачення долі, коли в селі таке твориться.
Дочку побачила біля хвіртки власної хати. Та гуску до грудей тулила і від того такою ще малою здавалася.
— Все добре, доню? — запитала мати, коли до дочки підійшла.
— Та ніби так, — відповіла, — Гуска знову втекла.
— Я би зарубала, та ти ж не хочеш.
— Не хочу.
Марина уважно обличчя мами намагалась розгледіти. Геть бліда.
— Щось сталось? — запитала дочка.
— Ой, — Зіна рукою щоки потерла, — Бабу Могду у власній хаті зарізали.
Блідість Зіни й Марині передалася.
Одразу обличчя чоловіка, який щойно домагався,  перед очима майнуло.
— А хто? — тихо запитала.
— Кажуть, хтось не з наших.

Несвоєю смертю у Смодні давно ніхто не помирав. Якось до цього всі мирно жили.
Марина все пити хотіла, але батько Василь завжди казав, що у домі померлої всю воду душа може надпивати.
Поминали бабу всім селом. Після похорону Орися жінок зібрала і поминки влаштували.
— Ей, Петре, стій, — закричав приятелеві дядько Пилип, — Дмухни!
Перед тим, як сісти всі дмухали на лавку, бо вважається, що з душа померлої теж може сидіти поміж людей. І щоб її не розчавити – спершу дмухнути потрібно.

Марина сиділа разом з Андрієм.
Всіх, кого баба Могда знала — прийшли попрощатися. Мабуть, все через її добре серце і самотність. 
— Тобі пасує вишиванка, — прошепотів Андрій, — Така тоненька, як кізонька.
Марина аж кулак стиснула, аби штовхана хлопцеві дати, але увагу привертати не хотілося.
— А що, — сказала Орися випивши чергову чарку, — Баба Могда доброю була, Царство їй Небесне, в рай точно потрапить.
— Нехай спочиває з миром — додав дядько Пилип.

Андрій тим часом Марині все горілку в компот підливає, а та все всміхається удаючи, що нічого незвичного не відбувається. 
— Коли вже оженитесь, — питає дядько Петро Андрія, — Он, яка молодиця! — очима на Марину показує, — Поки молода, то ладна. А там сварливою стане, що і сам не схочеш.
Дівчина аж язик прикусила, аби змовчати.
— Та що ви, — Зіна своє додала, — Мала ще.
— Малі вони більш лагідні. Он моя Люба — все пиляє мене старого, ніби серце молоде.
А тітка Люба очі закотила.
— Бідолашний який, згляньтесь! — сказала і руками прихлопнула.

Допивши свій міцний компот Марина за руку Андрія взяла і за столу встали.
— Зараз повернемось — сказала Зіні.
А самі вирішили давню традицію здійснити. Вважалося, що кохатися на похороні – завжди до щастя.
На вулицю вийшли та за старий бабин Могдин хлів зайшли. Курей-сирот відігнали й цілуватися почали.

Цілувались так, що ледве старого хліва не повалили.
— Стій, — зашипіла Марина, — Сама ж вишивала. Порвати не хочу.
Вишиванку акуратно зняла, лише ліфчик рожевим залишила. Недавно його мамка купила, Марина мало не луснула від щастя.
—  Гарний, — зауважив хлопець, — Ще його в тебе не бачив.
Цицьки у Марини були не великі. Перший розмір, чи навіть половина. Дівчина точно не знала, але зараз байдуже. Все ж вона вміє витворяти таке, що синястій Гандзі не снилося.

 — Що тут у нас?
Парочка голос почула і завмерли. Побачивши Лесю аж видихнули.
—  Чого тобі? — запитав зі злістю хлопець.
— Якось так не гарно.
— Тебе спитати забули — додала Марина.
— А мо і треба, — ображено сказала Леся, — Там лише всі старі, а ви мене залишили.
«Ну і дурепа» — промайнуло в голові. 
— То може до нас?
Очі в Андрія аж на лоб полізли від пропозиції Марини.