Марина з Смодни. Частина 6

Усьому виною стара гуска. Слухалася б господарів не йшла куди не потрібно, то все по іншому склалося. А так… Навіть мама Зіна давно би ту гуску зарубала, але Марина найбільше її любила. Все через те, що перната спокійно йшла до рук, коли дівчина хотіла її попестити, ніби кота по шерсті.

Того літнього ранку все здавалося в гармонії. Школи відпустили дітей на канікули, тому по вулицях ніде не видно було школярів з портфелями. От якби не господарство, то б і Зіна до обіду, як і дочка спала. Та тільки гусей і пару курок потрібно з хліва випустити.
Коли хазяйка врешті відкрила заповітні двері – гуси здійнялись з місця і рядочком вийшли на подвір’я. Тільки стара гуска не поспішала, дзьобом намагалася впіймати павука. Після того, як Зіна нагнала її рукою, то вирішила покинути дурну справу і вирушила за пернатими родичами.

Через деякий час, бо швидко порати господарство Зіна не вміла, дала гусям їсти, ще і курям зерна насипала.
— Ціпу-ціпу-ціпу.
Зі всіх кутків подвір’я кури поспішили за жінкою.
— Давайте всі швидко, бо справ багато — приказала суворо.

А справи у Зіни були сердешні. Ромчик запросив до себе до хати. Тому білизну потрібно чисту відшукати, сукню старенькою праскою випрасувати, та ще і єдиній любій дитині сніданок приготувати. Тривожні думки про Маринку нарешті покинули.

У відчинене вікно зазирало цікаве сонце.
Марина руки догори закинула, потягнулася і собі на сонце задивилася.
— Встала?
Дівчина аж підскочила.
— Та тихо, хто ж в хаті ще може бути крім мене, — заспокоїла мама, — Що сьогодні плануєш робити?
А в Марини в голові сотні думок промайнуло. Хотіла з Андрієм на річку піти. Як тільки дивні чоловіки з села виїхали, молоко поскуплявши, одразу сама до хлопця пішла і відкрито зраду пробачила.
— Вчитись буду  — впевнено збрехала.
Знала, що якщо мама питає про справи на день, то це могло означати, що сама щось буде у Марини просити.
— Так канікули ж — не зрозуміла Зіна.
— А я мушу вчитись, щоб на наступний рік в Івано-Франківськ поступити.
Жінка похвально головою кивнула та зачинила за собою двері, давши дівчині встати з ліжка і врешті до дня приготуватись.

Політика на своїх у чужих по своєму поділила. Навіть тут у західному українському селі, котрих часто називають «бандерами» були ті, хто всіма силами вболівав за «східний устрій».
— А що, стабільність хоч якась  — відказувала тітка Орися, мамина подруга.
— Яка стабільність? — перебила Зіна.
Марина, яка чекала маму в магазині, поки та купує продукти у продавчині Орисі аж скоцюрбилась. Знала, що сварки у них бувають такі, що на все село чутно.
— А ти, що геть стара не пам’ятаєш? Хіба ми так жили, як зараз? Платіжки за газ бачила?
— У мене груба — перебила Зіна.
Орися невдоволено руки в боки та ще більше голос збільшила.
— А он продукти, що ти купляєш, — рукою на прилавок показала, — Хіба я ті ціни ставлю?
— Байдуже, — промовила Зіна, — Я за Зеленського не голосувала.
— Ти взагалі не голосувала, — уточнила Орися, — А я от за нього голосувала. Тільки що це…
— Ма, нам пора — перебила Марина.
Орися невдоволено на дівчину глянула.
— З тебе триста двадцять чотири гривні — пробурмотіла Орися.
Зіна продукти в поліетиленовий пакет склала, гроші простягнула і Марину попід руку взяла.
— Це все через таких як ви, які голосувати не ходять — кинула вслід розгнівана Орися.

На річку Марина все ж потрапила, але під самісінький вечір, коли трішки Хрестоматію з української літератури почитала і мамі в хліві допомогла прибрати. Бо Зіна самостійно за таку відповідальну роботу не стала братися.

— Гарна ти в мене — перше, що мовив Андрій, коли дівчина підійшла до хлопця.
Його голе худе, мокре тіло було таке біле, що здавалося світиться наскрізь.
— А Ганя твоя де? — з викликом запитала.
— Марю, ти знову за своє? Сказав же, що нічого серйозного не було.
— Та добре. Та тільки ми ж подругами були. А після того вечора я її не бачила.
— Вони в Івано-Франківськ переїхали. Тобі хотіла про те сказати, а ти як накинулась…
Ганьку Марина любила. Дружили з самого дитинства, хоч та на два роки старшою була.
— Ну, мала, — Андрій простягнув мокрі руки, — Йди поплаваємо.

Поплавали.
І не зважаючи на все – Марину гризло відчуття недомовленості. Хотілось в очі глянути найкращій подрузі, яка так безсоромно свої цицьки в руки Андрію всунула.

— Що це там? — раптом хлопець показав рукою на недалекий кущ біля річки.
— То ж гуска моя! – вигукнула Марина.
З води вискочила і витиратись не стала. Так і побігла в кущ, аби перевірити чи справді її гуска.
Стара часто кудись брила і Марина не одного разу вечорами пропащу шукала.

До куща кинулась, а та як побіжить.
— Стій, — кричить дівчина, — Куди ж ти дурепо посунула?
За нею побігла, аж світу білого не бачить. Лише хвіст гуски туди-сюди ніби по подіуму.

Несподівано гуска зупинилась і Марина мало не впала на неї.
— Кого я бачу! —  обізвався забутий голос — Це ж Ксеня, гуцулка моя чорнобрива.
Дівчина очі підняла і жах пройняв. Ноги не слухались, хоч розум наказував тікати.
— Гуска, — почала дівчина, — Побігла, а я за нею.
— Я теж полювати люблю — чомусь сказав чоловік.
Його обличчя все так і вкривала щетина, а очі були такі ж – п’яні.
— Мені напевно пора, — сказала і гуску на руки підняла,  — Мамка сварити буде.
— А ти не кажи.
Дівчина не зважала. Боялась, проте вирішила діяти повільно.
— Треба! — мовила.
Розвернулася і пішла. Лише чує кроки за собою.
— А мене проводжати не треба, — сказала ніби з викликом, — Я дорогу знаю.
— Ну, а коли хто приставати почне. Хто допоможе?
— Сама собі раду дам.

Зненацька чоловік схопив дівча за руку. Та так боляче стало, що гуску впустила на землю.
— Кричати буду! — з викликом зиркнула чоловіку просто в обличчя.
— Кричи!