Марина з Смодни. Частина 5

Після Лесиних коломийок з невідомими чоловіками Марина не могла заспокоїтись. Відчуття небезпеки тепер не відпускало. Полуницю сапала, а той клятий бур'ян, як і тривожні думки - не закінчувався. По сонцю розуміла, що вже і худому пригнали, а вона все з сапою, як солдат з рушницею.
— Треба досапати, аби мамку задобрити. А самій, коли стемніє — до Андрія піти. Він все може вивідати — пробурмотіла сама до себе.
Сонце сідало, кури мостилися на сідала і вже тоді Марина сапу відкинула.
— Ну все!
В хату зайшла і до кухні, де мама на грубі м'ясний суп готувала, аж на город аромат чула.
— Я всю полуницю посапала, — похвалила себе дівчина, — Аби мамо, мені тільки погуляти піти.
Зіна стривожено на дівча глянула. Стоїть з темними від землі руками. Знала – все робила заради того, аби відпустила. Та вона б залюбки, але слова баби Лукини все спокою не дають.
— Не можна — лише відказала.
Марина аж вухам не повірила.
— Та чому?
— Пізно вже.

Дівчина перечити не стала. Лише образилась. Губи надула і слова більше не мовила. Ноги теплою водою з мисці сполоснула і спати пішла.
Та тільки, коли нарешті почула, як мама заснула – то швиденько джинси та кофту одягнула. Босими ногами з вікна виплигнула, аж зойкнула тихенько. Біля порогу старі гумовці знайшла – так і пішла до Андрія.

В кімнаті Андрія вже було темно.
Марина вміло через ворота перелізла. До вікна підійшла та й постукала, як часто бувало.
Через хвилину Андрій все ж відчинив вікно.
—  Ти чого так пізно?
По обличчю Андрія було видно, що розбудила.
— Мамка не пустила.
Хлопець лише в самій майці та трусах сам через вікно виліз і до Марини виплигнув.
—  Я чого прийшла, - почала дівчина, — Тут сьогодні чоловіки приїжджали, молоко скуповували… Чув щось про це?
Андрій потилицю почухав.
— Ні.
— Вони ще на чорному джипі по селі їздили.
— Не бачив.
Цього Марина не очікувала. Андрій завжди про все знав першим, бо вештався постійно по селі.
— Ну як щось дізнаєшся, то скажеш мені — сказала діловито.

—  Марю, ти ж сумувала. Того прийшла?
— Чого б це.  Я за зрадниками не сумую.
Андрій все ближче сунеться.
—  Ну… мала. Ти ж знаєш… Я без тебе геть не можу. Якщо і дівку яку гарну бачу – все про тебе думаю.
Руки до дівчини простягає, а та лише крок назад відступила.
—  Злишся? — питає кохану.
А Марині все одне в голові.
— Спав з нею? — питає.
—  З Гандзею? Ніколи!
Раптом  світло на дорозі біля будинку глипнуло.
—  Це вони!  — пошепки вигукнула дівчина.
— Хто?
— Чоловіки ті, що молоко скуповують.
—  Ну то й що?
—  Дивні вони.
— Чого?
—  Та хоча б тому, що нам з Лесею по сто гривень дали.
Хлопець аж засвистів.
— І що ж ви їм за двісті гривень витворяли?
— Леся коломийки їм співала.
— Ха-ха! Тільки коломийки?
— А що ще?
— За такі гроші лише коломийками не відспіваєшся.
—  Та ну тебе!
—  Марю, не ображайся. Ти сама прийшла до мене і про чоловіків якихось торочиш. Як сумувала, то йди – обніму.
Хлопець простягнув холодні руки.
— Не чіпай!

—  Ну то вали! — сказав, як плюнув і у вікно поліз.
«І піду»
Додому прийшла, на постіль звалилася і враз заснула.
І сниться їй, ніби по полю йде. Сама однісінька і лише де-не-де ворони каркають.  Оглядається, аж раптом баба Лукина посеред поля круків зве. «Що ти дитино, мала така, а доля твоя як смола почорніла» Марина зиркає на бабу і страшно. Боялась стару відьму про яку багато легенд  у селі ходило. «Ховайся від них – кричить – Долю не обдуриш, але обійти спробуй» Ворони всі до баби злітаються. Обсідають, аж лиця не видно. Раптом бачить – їдять бабу. «Бабо Лукино!» -  аж крикнула… І прокинулася.

Очі розплющила.
А над нею мамка стоїть.
— Що ти доню кричала? — питає — Щось наснилося?
Дівчина з чола піт витирає.
—  Ой, мамо! Приснилося таке, що аж страшно!
—  Ходімо до кухні, чаю тобі ромашкового зроблю.
—  Та не тре!  — сказала і на бік перевернулась.

Зіна стояла біля дверей і побачивши, що дитина знову заснула й собі пішла спати. Та тільки в голові одні думки тривожні.
«Що то за круки, про яких баба Лукина казала? Ще і Ромчик виявляється не кохає. А після любощів завжди казав, що любить. Цілував в губи, груди, шию…» Зіна, як згадала аж в жар кинуло. Не може ж бути, що не кохає.

Небо посіріло. Ще трохи й ранок.
Зіна так очей і не стулила. Полежала ще трохи й встала грубу розпалювати, аби сніданок розігріти. Тільки сухих дров у грубу кинула, як гавкіт на дворі почула.
У вікні вже побачила, як якийсь чоловік з її городу полуницю в кульку несе.
—  Божечку, божечку… — затряслася і до дверей.
Спершу джип дорогий побачила, потім вже обличчя чоловіка.
Стояла, як заціпеніла.
Так би й провалилась крізь землю від того погляду.
— Проблеми? — запитав суворий голос.
— Ніяких — спантеличено відповіла.
—  Хтось дізнається — заріжу.