Марина з Смодни. Частина 3

У двері голосно постукали.
— Гуцулко Ксеню, дай хоч води напитися.
— Дзуськи, — мовила голосно, — Не треба було без запрошення у двір заходити.
— А ти ще огризаєшся?
В голосі незнайомця вже відчувалась злість.
— Ще по пиці дати можу.
Марина почула не зовсім тутешню лайку і побігла в прихожу, аби у вікно глянути. Здалося ніби чула кроки.

Видихнувши, зрозуміла, що молодий чоловік направився до своїх друзів в автомобіль.
«Що за день?»
Дивитися телевізор вже не хотілося. Навіть сварка з Лесею та Андрієм  - не тривожила.
Незнайомців у селі вистачало, бо все-таки тут розташований дитячий санаторій. Проте там ніколи не відпочивали такі дорослі чоловіки, так ще і на такому дорогезному автомобілі ніхто туди не приїжджав.
Марина відчувала, що щось тут не так, але збагнути все не могла.
Пішла у свою кімнату. Дістала кусок вати із шухляди – губи та очі витерла, щоб мама сліди косметики не помітила і книжки одразу відкрила.
«Вчитись треба» — заставляла себе, бо ніколи навчання не приносило їй радість.
«Треба і все тут».
Тільки очі літер в підручнику торкаються, а в думках чоловіки, які її «Гуцулкою Ксенею» кличуть.
Страшно.
"Якщо мамка дізнається, що я показала де живу – вб’є. Нас в школі вчили, що коли хтось переслідувати буде – ніколи не йти додому. А куди ж йти?»

Коли сонце набуло багряного кольору у двері постукали.
Дівчина з острахом у прихожу вибігла та у вікно зиркнула. Побачивши маму мерщій до дверей кинулась.
— Мамочко — вигукнула, коли та хотіла зайти в хату.
— Щось сталося? — запитала Зіна.
— Нічого.
— А чого ти так зачинилася?
—  Страшно стало.
— Чого так?
Марина плечима знизала.
Мама з підозрою на дочку глянула, але розпитувати не стала.

—  Маринко, ти ж знаєш, що ми не багаті. Скільки тобі казати, щоб ти форму після уроків знімала?! Хочеш, щоб я кожного року по новій формі купувала?
Дівчина голову нахилила і в кімнату пішла. От постійно забуває зняти ту ненависну всім форму. Чула, що у великих містах вже давно її не носять.
Швиденько квітчасті білі колготи стягнула, спідничку з блузочкою на стілець повісила.
— Ма, ми картоплю будемо садити сьогодні?
— Будемо!  — гукнула мама.
Отже, старе щось потрібно вдягати. Маленьку шафу відкрила, заношений, місцями брудний спортивний костюм дістала. Одягнула, волосся у високий хвіст зібрала – навіть у дзеркало не глянула.

— Марино, йди до тебе прийшли — крикнула мама зі своєї кімнати.
— Хто?
— Та подруга твоя закадична.
Марина у прихожу вибігла у вікно - глип.
— Клята Леська — буркнула.
— Ти щось казала? — запитала мама висунувши голову з кімнати.
— Ма, скажи, що мене немає.
— Чого б це? Знову посварились?
— Еге ж.
—  То може вона миритись прийшла. Йди вже, бо нема  на те часу.
Марина в дзеркало в прихожій глянула – жах. Так на картоплю одягалась, не знала, що Леся пришкандибає.

Відкривши двері Леся одразу почала тараторити.
— Ой, тут таке коїться. Не повіриш.
Марина губи стиснула. Ображалася, але останні плітки почути хотіла.
— Що?  — запитала.
— У нас якісь хлопці по селу їздять, молоко купують. В баби Могди аж  двісті гривень за відро дали.
Марина вирячилась від здивування. Напевно це ті чоловіки, що її переслідували.
— Що ти кажеш! За двісті гривень ніхто відро молока купувати не стане.
— Сама чула, як баба Могда моєму діду казала.
— Це ти щось недочула.
— Марю, це ти щось не дочула. Я хотіла, щоб ми разом пішли по старих людях помогли по господарству, а за те молоко б попросили.
Леся зрозумівши, що дівчина їй не рада -  розвернулася і направилася на вихід з двору.

— Стій! — крикнула Марина, — А до кого підемо?
— А тобі що до того?
— Йду з тобою.
— Не йдеш — сердито мовила дівчина.
Марина рукою волосся поправила і направилась до Лесі.

Йшли вулицею заглядаючи у сусідські двори.
— А що помагати будемо?
— Картоплю прополоти можемо, корів заберемо з поля…
— Але ж ціле відро ніхто нам не дасть  — перебила її Марина.
— Будемо брати банками, хто скільки має, а потім продамо тим хлопцям.
— Ти їх бачила? — поцікавилась Марина.

Розмову перервало авто, яке було припарковане біля будинку баби Могди - самотньої літньої жінки, яка вже, як десять років тому єдиного сина поховала. Біля її будинку ніколи не було автомобілів, до того ж родичів вона теж не мала.
Марина завмерла. Це той самий чорний джип, який її переслідував.
— Хто це там? — запитала вона.
— Напевно це ті самі хлопці. Глянь яка машина! Не дивно, що вони так дорого молоко купують.
— А, як на мене, дивно.
— Ти геть дурна, — розгнівалася Леся, — Головне гроші.
— Лесю, я напевно не піду.
— Ти що образилась? Та не дурна, але думаєш зайве.
Марина розвернулася і направилась в протилежному напрямку. Леся подумала хвильку, а потім пішла за дівчиною.
— Гей, гуцулко Ксеню! — раптом почули дівчата чоловічий голос.