Марина з Смодни. Частина 2

Старокосівська школа, що недалеко від села Смодна нічим не відрізнялася від решти шкіл Косівського району. Маленька двоповерхова будівля з невеликою кількістю учнів. Казали, що раніше в цій школі довгий час викладали лише на німецькій та польській мові.
— Я от не стала б вчити німецьку і польську, — обурювалась Марина, — Тут же наші люди завжди українською говорили, знущання якесь.
— Знущання — погодилась Леся.
А сама рукою все шпильку мацає, перевіряючи чи на місці.

На перший урок більше ніхто не прийшов. Так і сиділи з Лесею двоє, поки Оксана Миронівна намагалася пояснити різницю між підметом і присудком.
— Для чого нам це потрібно, — шепоче Леся, — Ми ж все одно в училище поступимо.
Більшість дівчат, яких знала Марина з ближніх сіл і Косова поступають після школи в Косівське училище прикладного і декоративного мистецтва. Їхати нікуди не потрібно, а красу творити всім подобається. Тільки у Марини інші плани – виїхати звідси якомога далі та гроші великі почати заробляти. Тут у маленькому Косові, тим більше у Смодні немає де гроші заробити. Всі хто хоче хату чи автомобіль купити — їдуть на заробітки у Чехію чи Польщу.
— Цить,  — обізвалась Марина, — Можливо пригодиться.

Просидівши лише три уроки з останнього вчитель дівчат відпустив.
— Картоплю треба садити, — признався, — Тільки нікому.
Дівчата лише посміхнулися. Сьогодні всі однокласники, яких всього вісім — садили картоплю. Лише Лесю це чекало після уроків, бо мама на роботі. А Марина так взагалі не знала чи буде сьогодні з мамою картоплю садити. Та нічого їй не казала, проте вже одну грядку висадили.

Коли дівчата вже були біля річки Рибниця, їхню увагу привернув хлопець, який сидів зануривши ноги у воду.
— Це ж Андрій,  — сказала Леся,  — Що там у нього?
Дівчата очі примружили.
—  П'є! – констатувала Марина.
— Агов, — крикнула Леся, — Ти чому на уроках не був?
Андрій голову повернув. Руку до лоба приставив, від сонця мружиться.
— А що? — питає.
— Ми сказали, що ти картоплю садиш — голосно відповіла Леся.
Марина на хлопця дивиться і задоволено всміхається.
— Це він через мене.
— Що через тебе? — не зрозуміла Леся.
— Ми вчора посварилися.
Леся очі закотила.
— От дивлюсь я на тебе і дивуюся. Здаєшся дівкою не дурною, оцінки в тебе добрі. А от в житті повний валянок.
— Що ти мелиш? — не зрозуміла Марина.
— Ти подивись на Андрія і глянь на себе. Він гарний, батько кожні три місяці в Чехію їздить. Будинок великий, автомобіль «дутий». Ти геть дурна?
— Так він мене зрадив! — визвірилась Марина, — Сама бачила як цілувався з Гадзьою.
— З тою кобилою сісястою?
— Еге ж.
— Ого, це серьозно. Аня гарна, цицьки більші чим у моєї мамки. Ще й кажуть з хлопцями давно спить.
Леся обвела поглядом дівчину.
— В тебе немає більше шансів — констатувала.
— У мене немає? — розгнівано переходить на крик Марина, — А в тебе взагалі ще хлопця не було.
— Був  — закричала Леся.
— Ну і хто?
— Я тобі вже казала, що зустрічалась з Іваном з Соколівки, коли до бабки своєї їздила.
— Немає в тебе ніякого Івана — гримнула Марина.
—  Пішла ти!
Леся сердито розвернулася і пошкандибала геть виляючи коротенькою суконькою.

Марина лише зараз побачила, що хлопець рукою досі від сонця прикривається.
— Чого вилупився? — крикнула.
— А що, не можна?
— Не можна.
Розвернулася і собі додому пішла.
Як у фільмах Андрій за нею не біг, за руки не хапав, вибачень не просив і від того геть на душі зле було. Хотілось додому прийти й щоб мамки дома не було. Телевізор включити та подивитись щось, аби власні думки забути.

Раптом думки стали тривожні, бо за нею їхав великий, чорний джип. Таких у Смодні ні в кого не було, тому Марина пришвидшила кроки. Серце геть зірвалось з місця, коли авто все одно їхало позаду підлаштовуючись під ритм дівчини.
—  Гей, кралю! Підвести?
Дівчина обернулася. З вікна висунули голову декілька молодих чоловіків.
— Дякую, я вже прийшла.
Дівчина йшла неасфальтованою вулицею, де з усіх боків були старенькі та нові будиночки.
— А звати тебе як? — запитав вже інший голос.
На цей раз дівчина не оберталася.
— Ксеня — збрехала.
— Та це ж гуцулка Ксеня! — вигукнув один з них.
Хлопці засміялися.
Нарешті Марина підійшла до своїх воріт і мерщій побігла до будинку. Зупинилася біля дверцят, рожевий рюкзак з плечей дістала та на землю поклала.
Авто зупинилось і хлопці вийшли назовні.
— Гей, чи не від нас тікаєш? — зареготав один з них.
Дівчина не дивилась. Рукою шукала в рюкзаку ключі, а в грудях гуло і заважало дихати. Здавалося, що тут і помре від страху. Мамка давно казала, що по селах їздять дорогі авто і дівчат гарних у рабство викрадають. Ніколи з таким не стикалася. Думала, що в Смодну такі не приїжджають, бо ж у місті дівчата гарніші.
— Ти глуха? — питає хтось з чоловіків.
Раптом дівчина почула дзенькіт і все-таки схопила ключі. Обертаючись помітила, як один з чоловіків відкрив хвіртку і направився до неї. В останній момент дівчина встромила ключ в замок і чкурнула в будинок. Там вже у сінях закрилася на гачок і замок.