Марина з Смодни. Частина 1

Помаранчевого, жвавого вечора, коли вся Україна гуділа про перемогу Володимира Зеленського, у селі Смодна, що на Івано-Франківщині лише пригнали худобу з поля. Марина, дочка вертихвістки Зіни та вівчаря Василя стояла по пояс у каламутній воді й все не наважувалася втопитися.
— Марю йди сюди, не дурій!
Андрій склав руки на грудях і пошепки посилав себе до чорта за те, що цілував ту прокляту Гандзю, яка була найкращою подругою його любої Маринки.
— Я віддала тобі честь,  — кричить не обертаючись, — Хто мене тепер заміж покличе?!
— Дурна дівка, я ж тебе не кинув!
— А що ти робив мацаючи цицьки Гані?
Андрій сплюнув на землю зі всієї злості.
— Ну то й топися, — кинув у слід і пішов.
І втопилася б, та тільки мамка плакати буде. Нікого крім мене в неї бідолашною немає. Батько, який вівчарить на полонині Шумняска давно махнув рукою на не кохану жінку.

Коли Марина вернулася додому, то маму вона не застала. Знала, що вона до останнього вештається біля єдиного магазину у селі.
— Тсс! Тихо! — гаркнула котові, який проснувся від гуркоту дверей, — Мишей не ловиш тоді зась, — показала дулю під ніс лахматому ледарю.
Зайшла у свою кімнату, де стояло два односпальних ліжка. Те що біля вікна — Марини, друге — покійної прабабусі, яка віддала Богу душу лише два роки тому.
Зняла мокрий одяг і за ліжко кинула, щоб мама не побачила. Сама в ліжко — зігрітись і серце заспокоїти.

Вся Смодна знала, що Зіна не любить займатися господарством, тому бідна жінка не могла знайти собі чоловіка навіть серед тутешніх  пияк. Колишній чоловік геть не звертав увагу на жінку, в якої думки лише про любощі, макіяж, манікюр. Йому все господиню подавай. Розійшлися і Зіна навіть не жалкувала. Та тільки нового чоловіка знайти виявилось не так вже й легко. От і сьогодні прийшовши під ранок розуміла — не покличе заміж Ромчик, який навіть не запропонував поснідати після бурхливих любощів і симуляції щастя.

— Доню, в школу пора! — крикнула в сінях витираючи й розчісуючи сліди нездорового вигляду.
— Не хочу! — крикнула мала у відповідь.
— Вставай, бо життя проспиш! — жінка вже стояла у дверях Марининої кімнати.
— А що того життя… Поїсти, поспати та дітей народити.
Зіна не звертала уваги. З телевізора чула, що підлітки переживають якесь там становлення чи усвідомлення, чи що там ще городські для своїх дітей придумали.
— Вставай! Вивчишся, та й у місто поїдеш, в училище поступиш.
Марина ліниво протерла очі. Що-що, а в училище хотіла. Мріяла в гуртожитку жити, в самому Івано-Франківську.
— Мамо, а давай корову заведемо.
Зіна глянула з під лоба.
— Ти знову за своє?! Для чого нам корова, якщо ми гроші маємо?
— А коли мені вісімнадцять буде, то тато не стане більш присилати.
Марина знала, що всі гроші, які батько заробляє вівчарством — відправляє мамі. А та вже більшу частину на косметику, решта – продукти.

Хоча і важко було ставати після минулої істерики, ноги з ліжка вийняла.
На годиннику лише сьома, отже годину на збори до школи точно має. Хоча і Смодна – маленьке селище, але люди тут гонорові. Он лише у сусідки Лесі мамка теж без тата живе, а в школу та іноді на дорогому ровері їздить. Мама її працює у санаторії медсестрою, а сама аж дві корови та коня має.         
У школу Марина ходить разом з Лесею. Хоч не подруги, але так цікавіше, бо йти треба добрих пів години у місто Косів. Добре, що село майже з’єднане з містом – лише річку перейти.

Марина бігала по всій хаті. Воду нагріла, вмилася, в рюкзак книжки з зошитами поклала та і маленький гребінець не забула.
З волоссям завжди морока велика. В очі лізе, розчісувати довго, а розплетене аж ноги лоскоче.
Обрізала б, але мамка сварити буде.
— Марино! Ти в школу йдеш?
Спантеличена Марина на годинник глип – аж восьма вже.
— Обріжу — сердито лише сказала під ніс.
З вікна голову висунула:
— Лесю! Зайди поки.
Біля хвіртки Леся, як завжди при повному параді. Марина знала, що та так вбирається, щоб на фоні Марини виглядати ефектно. Ну так, у Лесі он мама працює і господарство тримає.
Марина на свою не гнівалась. «Зате добра» - думала. Бо мамка у Лесі завжди сердита і лається, аж миші по норах розбігаються.

А Леся сьогодні краса — очі підведені чорним, губи червоним, на голові шпилька з блискавками на пів голови. На повнявому тілі коротенька суконька. Марина від заздрощів у мамину кімнату забігла, поки та пішла гусей випускати.
Хоч мамка і не дозволяє косметикою користуватись, бо каже, що мала ще, та Маринині однокласниці вже всі фарбуються. Знайшла якусь рожеву помаду — на губи швиденько нанесла. Тіні бежеві, щоб не дуже увагу привертати. В дзеркало подивилась — картинка.

Швидко рожевий рюкзак на плече закинула і мерщій, поки мама в хату не повернулась. Леся саме на порозі стояла.
— Ого, ти губи нафарбувала! — одразу помітила. 
— Ходімо — сказала обертаючись довкола.